ГОДИНА ПІК

ГОДИНА ПІК АБО ПОБАЧЕННЯ МОЄЇ МРІЇ

Ура! Нарешті відсидів останню пару і можна спокійно збиратися на романтичне побачення. Часу залишилось мало. На все про все дві години. Тож прощавайте рідна аудиторія і рідний фізматівський корпус – крила кохання несуть мене на неймовірну зустріч. До речі, ледь не забув, вибачайте, пане професоре, завтра на вашу лекцію я навряд чи прийду. Та, думаю, ви мене зрозумієте, самі ж бо теж колись були молодим студентом. Тож останнє сорі, арівідерчі і асталавіста!
Я прожогом кинувся з університету до гуртожитку.
Земля від швидкості бігу просто горіла під ногами, і уже через десять хвилин відкривав двері кімнати, яка зустріла свого господаря темрявою і тишею. Сусідів не було. Вовчик, напевно, зависає у Юльки. Віталік – ще на парах. А Толян – стовідсотково знову поперся у інтернетклуб. Точно. Він ще зранку торохтів, що сьогодні у них там фінал з якоїсь крутої онлайнової гри. Що ж, тим краще, бо можна спокійно зібратися, не слухаючи їхніх кепкувань.
Збирався приблизно півгодини. Нові джинси з модною діркою на правому коліні, розкішні зимні черевики і не менш розкішна напівспортивна куртка додавали впевненості і, задоволено підморгнувши своєму відображенню у дзеркалі, я сміливо вирушив назустріч долі.
Тут вважаю за необхідне зробити ліричний відступ і зауважити, що доля того вечора, з досі невідомих причин, була до мене не дуже прихильною.
Отже, весь такий красивий іду собі спокійно по коридору, посміхаюсь і нікого не чіпаю. Аж тут раптом з кімнати дівчат із паралельної групи вальяжно виходить чорна як ніч кішка Анфіса, сідає біля дверей і починає хитрим (ні скоріше, лукавим!) поглядом дивитися на мене.
Зізнаюся чесно, я не забобонний, але від Анфісчиного погляду в середині усе, чомусь, похололо.
– Киць, киць, киць… Хороша кішечка… Сиди смирненько і дай дяді спокійно пройти. А за це тобі завтра принесу смачну сосисочку, – пришвидшивши крок, я спробував проскочити, але… не проскочив.
У цієї тварюки, схоже, були свої погляди на студентське везіння і вона швиденько перебігла дорогу. А щоб мені взагалі неймовірно пощастило, повторила цю процедуру ще зо п’ять разів.
– Ах ти ж, зміюка підколодна… Та я з тебе зараз сім шкур зніму, – я замахнувся ногою, щоб футбольнути кішку. Щоправда, вона виявилась проворнішою і швиденько шмигнула назад у кімнату.
– Нічого, я з тобою ще розберуся. Я зі всіма вами ще розберуся. Розвели тут зоопарк, що не пройти і не проїхати, – настрій трохи підупав, але справжні чоловіки не відступають через такі дрібниці. Тож, плюнувши через ліве плече, пішов далі.

На дворі лютував справжній зимовий морозний вечір. Захмарене небо щедро посипало землю снігом, пронизливо завивав вітер і лише вуличні ліхтарі у парі з яскравими вивісками магазинів, аптек, банків, салонів краси та стоматологічних кабінетів рятували від непрохідної темряви. Рогатого на зупинці не було дуже довго, що навіювало побоювання запізнитися на побачення своєї мрії. Панічний страх зник лише тоді, коли я нарешті зайшов до салону цього довгожданого і легендарного громадського транспорту.
У тролейбус потрапив через задні двері, а кондукторка сиділа біля кабіни водія. Йти купляти білет не став, розсудивши, що кондуктор сама підійде, бо така у неї робота. Та, жінка, у свою чергу, мабуть, теж щось там розсудила, тому й не поспішала до мене. Вона сиділа мовчки на своєму місці і лише глузливо посміхалася.
Їхати потрібно було всього три зупинки і я не переймався через відсутність білета.
«У таку погоду контролери точно не ходитимуть», – подумки заспокоїв себе, про що дуже швидко пошкодував.
Уже на наступній зупинці до салону нашого тролейбуса, як годиться, одночасно через передні і задні двері увійшли контролери. Хизуючись своїми посвідченнями, вони без зайвих розмов взялися перевіряти білети. Мені майже пощастило, бо контролер, який відповідав за задню частину салону, на своє запитання: «Чи маєте білет?» задовольнявся відповіддю: «Так, маю». Іншими словами, вірив пасажирам на слово.
Але я сказав «майже» не випадково, бо, не проти ночі її згадувати, кондукторка, помітивши, що я вийшов сухим з води, спеціально тицьнула у мене пальцем і сердито буркнула:
– Нехай він покаже свій білет.
Усе, приїхали. Показувати було нічого, а тому довелося платити штраф.
Після поїздки на тролейбусі про розкішний букет можна було сміливо забути. Грошей вистачило лише на три багряні троянди. Але нічого, хоч скромно, зате зі смаком. Ніжно узявши квіти до рук, я поспішив до входу у метро. Залишилось сорок хвилин і за цей час ще потрібно перетнути все місто.
У холі метрополітену зібралася сила-силенна людей. Година пік, як не як. Та, чесно кажучи, ця обставина не дуже хвилювала, бо у моїй кишені лежав завчасно куплений жетон.
З гордим виглядом підійшов до турнікету, засунув лівицю до кишені і… облом, про який мене сповістила чималенька дірка. Від несподіваного прозріння закляк на місці, бо зненацька розворушений мозок відмовлявся усвідомлювати те, що щойно відбулося.
– Ти чого стоїш? Або проходь, або відійди і дай пройти іншим. Понаїхали тут всякі, пройти не дають, – уже років із сто як не молода бабця відштовхнула мене в бік, і поволочила до турнікету свою «кравчучку», нав’ючену рябою сумкою вражаючих розмірів.
Увесь вигляд цієї, не проти ночі її згадувати, бабці свідчив, що вона теж не тутешня і, як мінімум, приїхала до столиці із якогось там закраюсвітинська, але, треба віддати їй належне, поводилась вона так, ніби була тещею самого володаря Всесвіту.
Буркнувши собі під ніс щось на зразок: «Сама така», я поплентався до кас, біля яких відбувалася страшенна штовханина та з’ясування того, хто з пасажирів від якої, вибачте, матері народився.
Вистоявши в черзі добрих десять хвилин і дізнавшись про себе, а заодно і про свій рід всю гірку правду, яку навіть мій дід Свирид не знає, я нарешті затиснув у долоні заповітний жетон.
Знову підійшов до турнікету. Кинув жетон у спеціальний отвір, діждався зеленого сигналу у парі із написом: «Прохід дозволено одному пасажиру», і зробив сміливий крок назустріч своїй долі.
Та доля, чомусь, знову вирішила підкинути мені кецика, чи, може, просто турнікет виявився скаженим? Не знаю, але факт залишається фактом – у момент проходження електронного дітища технологій двадцятого століття, дітище так гепнуло мене по лівій нозі, що ледь не завив, не так від болю, як від несподіванки.
– Куди прешся, дурню? Тобі, що повилазило? Чекати треба зеленого сигналу, – голосно поспівчувала мені чергова співробітниця метрополітену.
Я подивився на неї засоромленим поглядом і, хоч на усі тисячу відсотків був впевнений, що все зробив правильно, не став виправдовуватися і, угнувши в плечі голову, покульгав до ескалатора.
У це важко повірити, але до підземного перону я спустився без особливих пригод.
На пероні людей було ще більше, ніж у холі. Ледь протиснувшись крізь натовп, зупинився біля обмежувальної лінії і став чекати поїзда, який, на щастя, не забарився. Та от, уже, на жаль, потрапити в середину вагона виявилось непросто. Довелося вкладати усю свою молодечу енергію і силу в ноги та руки, щоб хоч трохи протиснутися у вагон. При цьому довелося пожертвувати двома трояндами, пошкодженими під час вагонного штурму.
Їхали, мов шпроти у тісній банці. Затиснутий з усіх боків, я не міг поворухнутися, уже не кажучи про те, щоб відставити у бік хвору ногу, на яку став якийсь здоровило. Нда-а-а-а… Поїздочка не з легких. Попереду стояв чолов’яга вочевидь з перепою, справа на моїй нозі – здоровило, з ліва – дівчина-блондинка, котра перестаралася з парфумами, а позаду… О, Боже! Позаду стояла та сама бабця з «кравчучкою». І як тільки вона змогла пролізти в середину переповненого вагона з такою поклажею? Правду, мабуть, люди кажуть, що нахабство – друге щастя.
У такій веселій компанії проїхали три станції. І усе б нічого, якби у мене не зачухався ніс. Знаєте, так несподівано і нестерпно, аж до оскоми на зубах.
Терпів довго. Але терпець зрештою увірвався, і я почав робити несміливі рухи, щоб вивільнити, затиснуту між мною і здоровилом, руку. І от, коли нарешті рука була майже вільною, здоровило, неправильно зрозумівши мій порив, проричав:
– Ах ти ж, злодюго обдерта! Що, вирішив у мене по кишенях прогулятися?
Запитання, схоже, було риторичним, бо не чекаючи моєї відповіді, здоровило замахнувся своєю лисою головою і вцідив мені прямо по писку. Добре, що хоч в останній момент встигнув трохи відхилитися. Завдяки цьому маневру отримав у дар не по переніссю, яке неодмінно хруснуло б, а під праве око.
На щастя, у переповненому вагоні мало хто звернув увагу на цю придибенцію, тож можна було не червоніти від сорому. Лише бабця з «кравчучкою» єхидно хихикнула за спиною, але на неї вирішив не зважати.
На наступній зупинці половина пасажирів вийшла. Вийшов разом з ними і здоровило, від чого я полегшено зітхнув. Тепер можна було уже спокійно почухати носа, та він, зараза, перестав свербіти.
«Що ж, може, воно і на краще, а, може, взагалі це – добрий знак і далі доїду без нових пригод», – не встиг я так подумати, як поїзд різко загальмував…
Щоб не впасти, інтуїтивно вхопився за дівчину-блондинку, яка стояла поруч. Треба сказати, вдало так вхопився – обняв ззаду руками за груди і мало не поколов трояндою їй обличчя.
– Що ти собі дозволяєш, придурок? Ану відчепися від мене, козел! – несамовито залементувала дівчина і до мене нарешті дійшло, що навіть після того, як поїзд знову рушив, мої руки продовжували лежати на її грудях.
– Ви-ви-вибачте… я… я… я… нне-е-е спеціально, – відсахнувшись від дівчини пересохлими губами пробурмотів я.
– Що?! Вибачте? Я зараз тебе так вибачу, що на усе життя запам’ятаєш, – перекрикуючи дружний сміх пасажирів, сердито сказала дівчина і відвісила мені такий ляпас, що мало щелепа не вивернулась.
У цей момент поїзд нарешті доїхав до потрібної станції і я, щойно відчинилися двері, на усіх парах чкурнув з вагона у напрямку переходу на іншу лінію метрополітену. Але й тут на мене чекало розчарування. У тісному переході назбиралося силище людей, тож швидкість руху одразу упала до одного сантиметра на хвилину. І це у такий відповідальний момент, коли час не просто піджимав, а зі всієї сили душив за горло.
«Нічого, прорвемося», – заспокоїв себе улюбленим висловом свого дідуся-фронтовика і кинувся в атаку, точніше – в невелику шпарину, на мить випадково утворену між двома жінками, котрі йшли попереду.
Ура! От вона – перша перемога цього злощасного вечора, завдяки якій майже на два метри наблизився до здійснення мети. Через пару секунд вдалося проскочити у ще одну подібну шпарину, затим – у третю, четверту, п’яту… На обрії замаячив перон і… Тут доля, напевно, схаменулася і вирішила знову сказати своє «фе». У це важко повірити, але я наскочив на ту саму, не проти ночі її згадувати, бабусю з «кравчучкою». От і все! Приїхали! І як тільки вона умудрилася опинитися попереду, коли, точно бачив, що у вагоні ця бізнесвумен стояла за мною.
– Куди прешся перед батьком в пекло, дурне теля, – сердито випалила стара і навмисно крутнула свій візок так, щоб його колеса наїхали на мою і без того нещасну ногу.
– Саме там вам й місце у компанії рогатих друзів. Вони, напевно, уже на вас давно чекають, – скривившись від болю відгризнувся я.
Звичайно, краще було б промовчати, бо, як то кажуть, зачепи…
Бабця від почутого на мить заклякла. Її очі повільно наливалися кров’ю, шия витягувалася, а рот повільно відкривався для видачі на гора чергової порції гнівних слів. Ну справжнісінька тобі кобра перед атакою на нещасну жертву.
Це зрозумів майже одразу, але все одно запізно.
– Люди добрі! – заверещала стара. – Та де таке видано, щоб яйце вчило курку жити. Та ти… ти… – схоже, бабця із запропонованих мозком визначень ніяк не могла вибрати те, яке б найкраще мене охарактеризувало. – Ти – падлюка. Ось хто ти. Дармоїд і… падлюка.
Я мовчав. А що тут скажеш? Зачепив, то тепер слухай. До того ж, був у мене ще один розрахунок – діждатися поїзда і на всіх парах вшитися, залишивши стару на одинці зі своїм гнівом.
Тим часом, бабця продовжувала дерти горло:
– Пробій, рятуйте! Ріжуть, грабують, вбивають…
От тепер мені стало по-справжньому боязко. Хтозна, як на це зреагують інші пасажири. На щастя, переважній більшості з них було байдуже до наших розбірок. Я стояв за кілька метрів від кобри, тобто бабці, тож потрібно було бути або сліпим, або дурним, щоб не зрозуміти, що всі звинувачення старої – пусті слова.
Підбадьорений таким поворотом подій, я уже зібрався просто розвернутися і мовчки піти по-англійськи, але...
– Старший сержант Іванов, – поруч прозвучав голос чергового на цій станції міліціонера. – Що тут у вас відбувається?
Від несподіванки закляк на місці. Зате бабуся, треба віддати їй належне, не розгубилася і одразу взялася розповідати про свою біду.
– Він хоче мене пограбувати, – стара тицьнула в мене пальцем і, вмить, з кобри перевтілившись на нещасну жінку, жалісливо заблагала: – Синку, покарай його так, щоб на усе життя пропала охота чіплятися до порядних людей.
– Покараємо, не хвилюйтеся, – одразу запевнив стару правоохоронець і моє серце зупинилося.
Бабусю ця відповідь задовольнила і вона, ще раз глянувши на мене ядовитим поглядом, пішла собі геть.
– Давай швидко втікай, поки не повернулася, – сказав міліціонер після того, як стих противний скрип коліс візка старої.
– Дякую, – відповів йому, усе ще не вірячи своєму щастю.
– Пусте, ці бабці нас уже так дістали, що мама не горюй. Та й сам бачив, що вона першою затіяла сварку. Так що удачі!
– Ще раз дякую, – повторив я, але старший сержант мене уже не чув. Він сконцентрував увагу на симпатичній працівниці метрополітену, до якої власне й пішов.
На щастя, далі обійшлося без пригод. Схоже, доля вирішила мене пожаліти чи, може, просто втомилася знущатися. Єдина прикрість – через усі ці розбірки незчувся, коли загубив останню троянду.

ВІКТОР МИРОНЕЦЬ, Київ 2011 рік.

Художники В. Лубенський та М. Самборський  (http://www.metromuseum.su)

Навчитися у дітей

Навчитися у дітей

Про любов до України сьогодні не говорить хіба що лінивий. Зрештою, так і має бути, бо у скрутний для держави час лише єдність думок та дій допоможе вистояти і зберегти її цілісність. Однак, погодьтеся, незважаючи на наші патріотичні почуття та щирі прагнення змін на краще, не завжди робимо усе необхідне, щоб мрії стали реальністю.

Кожен з нас проявляє патріотизм по-своєму. Дехто робить добрі справи, як-от, приміром, допомога армії чи постраждалим жителям сходу країни, відкрито, дехто – не афішуючи цього. Одні захищають інтереси держави на передовій, інші в – тилу, сумлінно виконуючи свою роботу. Словом, чинимо так, як вважаємо за необхідне, враховуючи при цьому свої можливості.

Щоправда, іноді в силу різних обставин можуть закрадатися сумніви, зумовлені головним чином намаганням знайти відповідь на запитання: хто правий, хто – ні та кому це вигідно? Крім того, встояти перед масивним інформаційним натиском вдається не кожному, як і, зрештою, змінити сформоване ще за часів Радянського Союзу мислення.

Зовсім інша справа – наші діти, які народилися і ростуть в незалежній Україні, тож не мають ностальгії за «світлим минулим». Так само на їхнє ставлення до рідної землі мало впливають суперечливі новини, події та розмови дорослих. Вони просто люблять свою Батьківщину.

Любов до України малеча засвідчує різними способами. Приміром, моя донька останнім часом любить вирізати із звичайного зошита прямокутники, розфарбовуючи їх потім жовтим та блакитним олівцями. Виготовлені дитячими руками маленькі прапорці зворушують, але найбільше вражає не це, а щире проникливе виконання донькою відомої пісні «Хай завжди буде сонце!», особливо слів: «Тихо солдат, чуєш солдат, – вибухів люди бояться!» Співає так, ніби сподівається бути почутою тими людьми, від яких залежить встановлення миру. І хоч на перший погляд може здатися, що нічого особливого тут немає, якщо врахувати реалії сьогодення, то слова пісні набувають іншого емоційного забарвлення, ніж у часи нашого дитинства, коли небо було безхмарним.

У присутності доньки ми не розмовляємо на тривожні теми і не дивимось новини. Так само чинить й більшість батьків її друзів. Звичайно, живемо не у вакуумі, й інформація про неспокійні події на сході держави доходить до наших дітей. Вони відчувають тривогу інтуїтивно, і ці відчуття ще більше підсилюють їхню любов до рідної землі.

Тому можна скільки завгодно покладатися на життєвий досвід, прожиті роки, успіхи і університетські дипломи, думати, порівнювати, робити висновки, однак справжній щирій любові до Батьківщини й патріотизму можемо навчитися лише у наших дітей та молоді, яка стала однією з головних рушійних сил суспільних перетворень.

Віктор Миронець.

Феномен долі

Феномен долі

Тарас Шевченко свого часу писав: «У кожного своя доля і свій шлях широкий…» Важко не погодитися із цими мудрими словами. Але що таке доля? Це запитання, напевно, хоча б раз ставив собі кожен з нас. І, будьмо відвертими, однозначну відповідь на нього знайти нелегко.

Людство споконвіку намагається з’ясувати сутність і походження тієї могутньої сили, яка керує життям. Ця сила має багато назв – доля, карма, фатум, рок, талан, фортуна, божественне провидіння, мойра. Та хоч би як ми її назвали, вона й досі, як і тисячі років тому, залишається незбагненною. І, очевидно, буде такою ще дуже довго. Хоча спроби осягнути неосяжне, започатковані давньогрецькими та римськими філософами, ніколи не припинялися і нині активізувалися з іще більшою силою та ентузіазмом.

Ще давньогрецький філософ-стоїк Сенека розглядав долю, як причину всіх причин і часто повторював, що: «закон долі робить своє право». Подібної думки дотримувався і давньоримський поет Вергілій, який у своїй безсмертній у віках «Енеїді» висловив припущення про підвладність долі людей – «маріонеток у її руках». А от ще один видатний філософ античності Аристотель, навпаки, вважав не долю, а матерію та розум рушійними силами життя, бо лише «чистий розум знає все майбутнє і що минуло, вміщає в собі всю вічність».

Цікаву думку щодо розуміння долі висловив свого часу давньоримський політичний діяч і оратор Марк Тулій Цицерон: «Якщо пороки можуть статися від природних причин, то їх викорінювання і повне знищення залежить уже не від цих причин, а від нашої волі, старання, вправ».

Говорячи про долю, варто згадати ще один відомий вислів «Кожен – коваль своєї долі», який належить римському полководцю Аппію.

Було своє уявлення про силу, що керує життям, й у слов’ян, які з-поміж інших своїх богів поклонялися і богині Долі. Вони вірили, що саме Доля визначає призначення людини і при народженні наділяє немовлят усіма чеснотами, пророкує їм майбутнє. І щоб умилостивити богиню, наші далекі предки робили їй подарунки. Зокрема восени на свято Долі (24 листопада) дівчата готували кашу і в горнятку виносили її за поріг, промовляючи: «Доле, Доле йди до нас кашу їсти!» А в лютому, святкуючи Стрітення (зустріч Зими з Весною), пращури просили у Долі «збіжжя, теплу одежу ще й силу ведмежу».

У середньовічній Європі чимало жителів вважали, що все у «руках Божих», і саме абсолютне Боже провидіння й становить феномен долі. На відміну від більшості європейців, українські тогочасні мислителі плекали думку про те, що існує шлях перетворення життя на театр, у якому людина виконує різні ролі з їхньою різною доленосною функцією. Це зокрема підтверджує епітафія Григорія Сковороди: «Світ мене ловив, але не спіймав».

Що ж до сучасних трактувань поняття «доля», то їх так багато, що вважати правильним якесь одне – практично неможливо. Тому кожен для себе сам повинен вирішити, для чого він прийшов у цей світ. При цьому, слід враховувати, що події у нашому житті – тісно пов’язані одна з одною, тож від кожного конкретного вчинку залежать усі наступні. Існує навіть припущення, що ця залежність і є насправді долею. Саме тому крокувати по життю потрібно так, щоб потім «не було соромно за безцільно прожиті роки».

Віктор Миронець.

Постачальники щастя

Постачальники щастя

Хоч би що казали, головним джерелом щастя все одно є наші діти. Адже ніщо не може так радувати батьків, наповнюючи душу неймовірно багатою гамою позитивних емоцій, як успіхи сина чи доньки. Більше того, саме діти роблять життя справжнім, яскравим, позитивним і добрішим.

Існує думка, що всі малюки народжуються талановитими, а одне із головних завдань батьків, окрім забезпечення їх усім необхідним для нормального життя та захисту від небезпеки, полягає ще й у тому, щоб вчасно розгледіти обдарування і всіляко сприяти його розвитку. Звичайно, це – непроста, клопітна справа, однак варта докладених зусиль. Бо навіть якщо дитина не досягне особливих успіхів і не стане видатним спортсменом, актором, письменником чи музикантом, вона навчиться бути організованою та відповідальною, а головне, займаючись улюбленою справою, уникне негативного впливу вулиці.

Якщо ж на певній ниві їй все вдаватиметься якнайкраще, то будьте готові до частих, як кажуть, польотів на сьоме небо від щастя. Словом, у будь-якому разі виграє і дитина, і батьки. Знаю, про що кажу, оскільки моя п’ятирічна донька уже майже 3 роки займається хореографією, тож час від часу переживаю моменти неймовірної гордості за неї.

Нещодавно вона разом з іншими учнями своєї групи взяла участь у своєму першому гала-концерті. Не знаю, як наші танцюристи, але, ми, батьки, дуже хвилювалися. При цьому чудово знали, що незалежно від того, яким буде виступ, неймовірно пишатимемося своїми маленькими артистами. Так зрештою і сталося – вони не підвели, впоравшись із завданням на відмінно. Та найголовніше – не лише подарували нам незабутні щасливі миті, а й допомогли хоча б ненадовго забути про тривоги та переживання. Погодьтеся, у нинішній складний час будь-яка можливість відволіктися від проблем сьогодення важить багато. І велике щастя, коли наші сини та доньки своїми успіхами та любов’ю роблять нас стійкішими до викликів долі, впевненішими, сильнішими.

Тож не втрачайте нагоди зробити дітей і себе біля них щасливішими, дайте їм можливість іти до здійснення своїх мрій. Бо хоч ідеального рецепту щастя ще ніхто так і не винайшов, насправді він не такий складний, як здається на перший погляд. Для цього всього лише достатньо уважно придивитися до наших дітей – постачальників щастя.

Віктор Миронець.

За двома зайцями

За двома зайцями

Не секрет, що дефіцит часу останніми роками відчувається набагато гостріше, ніж, скажімо, ще століття тому. І нібито й Земля не змінила швидкості обертання навколо своєї осі, незмінними також залишаються основоположні закони фізики і люди з біологічного погляду такі самі, як і були, а все одно сьогодні чомусь навіть ледарі скаржаться на його нестачу.

Здавалося б, досягнення науково-технічного прогресу мали б подарувати нам можливість економити час, адже якщо, наприклад, герою одного з романів Жуль Верна Філеасу Фоггу, щоб здійснити навколосвітню подорож, знадобилося 80 днів, то нині це можна зробити фактично за лічені години. Насправді ж вони, навпаки, крадуть у людей такі цінні секунди, хвилини й години. Як наслідок, нам не вистачає часу на родину і друзів, листи і читання книг, на те, щоб думати і жити. Час кудись зникає, і його, на жаль, стає все менше.

До речі, цікаво, що стрілки годинника невблаганно починають «летіти» вперед якраз тоді, коли кудись поспішаємо чи назбиралося багато роботи, строки виконання якої добігають кінця. А коли очікуємо на якусь, особливо приємну, подію, вони, ніби за помахом чарівної палички, зменшують рух до швидкості равлика. Іншими словами, за різних обставин однаковий проміжок часу сприймається по-різному.

Чому так відбувається, ніхто достеменно пояснити не може, хоч спроби це зробити постійно здійснюють як учені мужі, так, напевно, і кожен із нас. Та версій багато, а істина й досі залишається невідомою. Щоправда, є цікаве припущення, яке головною причиною дефіциту часу називає один із побічних ефектів технологічного розвитку людства – прискорений ритм життя.

Майже на кожному кроці ми постійно чуємо, що для того, аби досягти успіху, сьогодні мало бути обдарованим, освіченим та ерудованим. Головне – вміти одночасно бути в різних місцях, робити кілька справ. Принаймні так стверджують із телеекранів та на сторінках численних друкованих і електронних ЗМІ.

У свою чергу, під впливом цих порад у дедалі більшої кількості людей виникає спокусливе бажання мати все й одразу. Тож і беремося за дві, три, а то й навіть більше справ одночасно, неефективно витрачаємо час і, як наслідок, жодну з них не доводимо до кінця. Недарма ж народна мудрість учить, що за двома зайцями побіжиш – жодного не спіймаєш. Так само і сидіти одночасно на двох стільцях – справа безперспективна та марна, бо рано чи пізно все одно доведеться обирати щось одне, щоб не втратити все.

Звичайно, ніде правди діти, є серед нас ті, хто і двох зайців впіймати й на двох стільцях посидіти може. Однак, на жаль, так вміє чинити не кожен, а лише люди з особливою вдачею, яких, відверто кажучи, небагато. А раз так, то виникає цілком закономірне запитання: «Що ж робити іншим, усі ж бо хочуть знайти своє місце під сонцем?»

Відповідь насправді проста – завжди потрібно пам'ятати про те, що досягненню успіху насамперед сприяють наполегливість і цілеспрямованість, а не вміння робити одночасно силу-силенну справ. Більше того, розпорошення сил на все потроху, навпаки, лише заважає і даремно забирає час. Краще спокійно завершити одну справу, а потім братися за іншу. Так і робота буде зроблена якісно, і з'явиться можливість приділити увагу рідним, друзям і собі.

Віктор МИРОНЕЦЬ.

Мова любові

Мова любові

Якщо не зважати на окремі прикрі винятки, то сміливо можна стверджувати, що всі батьки люблять своїх дітей. Це – життєва аксіома, перевірена і підтверджена часом. Але разом з тим кожен з нас у поняття «батьківська любов» вкладає свій зміст і розуміння. Більше того, іноді ми навіть не усвідомлюємо, що ця любов буває різною і не тільки може стати панацеєю від багатьох бід, а й також – принести нещастя.

Свого часу наш відомий земляк, видатний педагог Василь Сухомлинський наголошував на тому, щоб батьки були вимогливими до самих себе, оскільки в родині, де немає мудрості, де батьки самі не виховані, їхня любов може понівечити дитячу душу. І саме Сухомлинський одним із перших описав згубні наслідки деформованої любові. Зокрема любові-замилування без серйозного передбачення наслідків, любові-деспотизму з постійними повчаннями і завищеною вимогливістю та любові-відкупу, коли матеріальне забезпечення дитини затьмарює інші аспекти виховання.

Тож якою насправді має бути батьківська любов? Насамперед безумовною і всеохоплюючою. Тобто любити дитину потрібно незалежно від обставин, від її вад і чеснот, від того, що ми від неї очікуємо, а головне – незалежно від її поведінки. Однак це зовсім не означає, що нам завжди мають подобатися дії свого чада. Безумовна любов – коли все одно когось любимо, навіть якщо засуджуємо його поведінку.

Взагалі любов для дітей – найважливіша запорука спокійного і щасливого дитинства. Недарма ж малеча так часто у нас запитує, чи ми її любимо. І найчастіше наші сини та доньки це роблять не словами, а поведінкою. Тому і відповідь теж повинна виражатися не лише словесно. Вона обов’язково має повсякчас підтверджуватися вчинками. Адже для дітей дуже важливо усвідомлювати, що їх люблять і ніколи не покинуть напризволяще. А раз так, то завданням батьків з-поміж іншого має стати створення у дитини впевненості в їхній любові.

Для цього можна використати так звану «мову любові». У кожного з батьків вона своя, але в цілому проявляється однаково – через дотик, слова заохочення, увагу, подарунки (винагороду за хороший вчинок, а не з метою підкупу, бо це – хабар), допомогу. Із власного досвіду скажу, що ніжним поцілунком дитячого чола, щічки чи долоньки можна сказати більше, ніж просто словами: «Я тебе люблю». А виховання через гру та спільну працю найбільш ефективне і повноцінне. Пригадую, якою щасливою була п’ятирічна донька знайомих від того, що тато, який не надто балував доньку своєю увагою, дбаючи лише про матеріальне забезпечення родини, попросив її допомоги. Поміч дівчинки полягала лише в тому, щоб стояти поруч і подавати інструменти, але після цього вона дуже довго із захватом усім розповідала, як з татом полагодила розетку.

На жаль, не всі батьки розуміють і помічають, що своєю поведінкою дитина підказує нам те, що їй необхідно – більше любові, схвалення чи розуміння. Іноді діти навіть навмисне шкодять для того, щоб на них звернули увагу, бо бути покараним краще, ніж забутим. Тож думати потрібно в першу чергу про дитину, пам’ятаючи, що лише та людина, яка у дитинстві сповна відчула справжню батьківську любов, впевнено крокуватиме по життю.

Віктор Миронець.

Чистота буває різна

Чистота буває різна

Українці завжди славилися охайністю та гостинністю. Наші діди-прадіди справедливо вважали, що прибране подвір’я не лише тішить око, а й свідчить про ступінь хазяйновитості господарів. У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні» Панас Мирний, описуючи українські села, говорив, що хати в них хоч переважно й бідні, але всі до єдиної побілені й потопають у квітковому розмаїтті.

Про ставлення нашого народу до чистоти дізнаємося також, читаючи класиків української літератури, – Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, Лесю Українку й інших. З їхніх творів випливає усвідомлення того, що прагнення до вільного, красивого і духовно багатого життя – невід’ємна риса нації. Але, червоніючи від сорому перед попередніми поколіннями, треба визнати – останнім часом ми дещо призабули заповіти предків. І ті, що стосуються чистоти, – теж.

Нині, на жаль, шкала цінностей перевернулася. Матеріальні блага часто важать більше від духовних надбань, і багато хто вже перестав приділяти належну увагу не лише чистоті навколишнього середовища, а й чистоті думок та слів, добрим намірам та самовідданим вчинкам. У свою чергу, така байдужість ускладнює і без того непросте життя, загрожує неминучими наслідками.

Побачити недбало кинутий недопалок або обгортку від морозива чи цукерки просто серед вулиці сьогодні стало явищем майже звичним. Дехто дорікне – мовляв, урн не вистачає, от і кидають люди сміття під ноги. Але ж відсутність урн аж ніяк не виправдовує того, хто засмічує довкілля, бо порожню пляшку від соку чи мінеральної води можна зрештою викинути і вдома.

Ми звикли завжди шукати собі виправдання: то урн не вистачає, то двірник погано працює, то ще щось не так. При цьому часто забуваємо стару, як світ, істину: чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять. І поки, відмахуючись, відкладаємо розв’язання проблем екології на завтра, вулиці міст, селищ і навіть багатьох сіл втрачають чистоту та привабливість. І якщо не схаменемось, то не за горами той час, коли «лікувати» довкілля буде надзвичайно важко, а можливо, й запізно.

Однак чистота повинна проявлятися не лише в ставленні до природи. Вона має бути у наших помислах, словах та вчинках. Адже ненормативна лексика – це теж сміття, тільки словесне. Шкода від нього не менша, ніж від промислових і побутових відходів. Так само небезпечною для суспільства є забрудненість людських думок, якій сприяє зокрема насиченість теле- і кіноекранів насиллям та негативними емоціями. За таких умов ризикуємо виплекати генерацію українців, для яких загальнолюдські цінності змінять свою суть. А цього допускати не можна, бо тоді втратять сенс надбання попередніх поколінь.

Сьогодні маємо низку питань, які потребують невідкладного вирішення. Але з будь-якої, навіть безнадійної ситуації можна знайти вихід. Головне – справді прагнути цього. І якщо користуватимемося так званою формулою духовного та фізичного здоров’я «чистота думки – чистота слова – чистота дії», то все нам вдасться.

Віктор Миронець.

До дружини… в гості

До дружини… в гості

Час на місці не стоїть, і на зміну традиційному сімейному укладу приходять нові тенденції і течії. Здебільшого вони намагаються поєднати набутки попередніх поколінь із реаліями сьогодення, щоб створити ідеальну модель сімейного життя. І все було б добре (мета ж благородна), але… На жаль, не завжди експерименти дають очікуваний результат.

Серед традиційних форм сімейних стосунків останнім часом дедалі більшої популярності набуває так званий «гостьовий» шлюб, коли офіційно зареєстроване подружжя живе окремо – в різних квартирах чи навіть у різних містах. Члени такого подружжя не ведуть спільного господарства і на перше місце, як правило, ставлять не почуття, а комфортність свого життя. Час від часу вони зустрічаються, щоб «вийти у світ», ходять одне до одного в гості, разом їздять у відпустку. Решту часу чоловік і дружина вільні від сімейних зобов’язань і живуть власним життям.

Хоч «гостьові» шлюби особливої популярності набули саме нині, це явище не нове. Воно виникло ще століття тому в богемному середовищі творчих людей (художників, музикантів, акторів, письменників), для яких мистецтво було важливішим за тихі сімейні будні, а тому вони будували своє подружнє життя так, щоб ні чоловік, ні дружина не заважали роботі. Згодом їх почали наслідувати й інші забезпечені люди.

Однак це були вимушені «гостьові» шлюби. Вони, до речі, не дивина і тепер (причини – тривалі відрядження чи робота в іншому місті). В такому разі «гостьовий» шлюб – тимчасове явище, і якщо нічого не стане на заваді, подружжя обов’язково знову об’єднується. Коли ж вибір «гостьових» стосунків роблять свідомо, то, як свідчить статистика, на більшість із них чекає розрив.

Дослідження соціологів свідчать, що більшість українців «гостьові» шлюби не схвалюють, третина – підтримує, а кожному десятому взагалі до цього байдуже. Середній вік тих, хто зважується на такі сімейні стосунки, – 30–40 років, але останнім часом посилюється тенденція до омолодження. І якщо для людей старшого віку «гостьові» шлюби можуть стати у пригоді (людям, які реалізувались у житті, але довго прожили самі, важко змінювати свої звички і пристосовуватися до партнера), то молодим подружжям, як правило, нічого доброго вони не приносять.

Прихильники «гостьових» шлюбів стверджують, що вони сприяють тривалому збереженню «свіжості» і новизни стосунків, усувають проблему побутової несумісності, дають більше вільного часу і можливість розв’язувати безліч питань самостійно, позбавляють надокучливих запитань «коли прийдеш?» і «де ти був (була)?». Та якщо вдуматися в ці слова, стає зрозуміло, що за ними приховуються відсутність відповідальності, підтримки, розуміння, довіри і, зрештою, кохання. Адже якщо двоє людей люблять одне одного, то обов’язково житимуть разом.

До занепаду інституту сім’ї, кризи традиційного та популяризації «гостьового» шлюбу, хоч як це дивно, значною мірою призводять стрімкі соціальні зміни і науково-технічний прогрес. На жаль, на зламі тисячоліть, ми стали занадто залежними від благ цивілізації. Наприклад, для прання, прасування і приготування їжі давно винайдені відповідні технічні засоби, а для ремонтних, будівельних і сантехнічних робіт є спеціальні служби. Не зміцнює підвалини традиційного шлюбу і популярність вільних статевих стосунків між чоловіками та жінками.

Як правило, дітей, народжених у таких шлюбах, виховує матір. Тобто на жіночі плечі лягають ті самі клопоти, що й у звичайній родині, але без щоденної підтримки чоловіка, який може приходити частіше, а може і взагалі не з’являтися у житті свого чада.

Та найбільша проблема, застерігають психологи, що у майбутньому дитина, яка виросла у «гостьовому» шлюбі, з великою ймовірністю може вибрати таку саму форму сімейних стосунків і буде не більш ніж гостем у житті своїх дружини (чоловіка) і дитини.

Разом з тим треба визнати, що про користь і шкоду «гостьових» чи інших не традиційних і традиційних шлюбів можна говорити багато, але життя вносить у наші долі корективи. І якщо змінити рішення не можливо, то слід хоча б подбати про зменшення негативних наслідків.

Зокрема фахівці радять пояснювати дитині те, що відбувається в сім’ї, бо навіть якщо батьки живуть окремо, але вважають себе сім’єю, виконують свої зобов’язання і домовленості, то дитина може почуватися цілком щасливою. Головне – вона має відчувати батьківську любов.

Кожен з нас має право будувати своє родинне щастя, як вважає за потрібне. Однак вибираючи форму подружнього життя, не забуваймо, що саме інститут традиційного шлюбу з його віковою історією є основою суспільства.

Віктор Миронець.

Не запитуйте зайвого

Не запитуйте зайвого

Ні для кого не секрет, що любов і вірність – головні підвалини міцної родини. Але навіть найпалкіше кохання не завжди може врятувати шлюб, якщо на початку подружнього життя чоловік і дружина не навчаться розуміти, довіряти одне одному і керувати своїми емоціями.

Кожна людина вкладає свій зміст у поняття «родинне щастя». Для декого це турбота про сімейне вогнище, для інших – можливість постійно бути поруч із коханою людиною. Однак найчастіше, говорячи про нього, маємо на увазі взаєморозуміння. І це природно, бо кожен хоче, щоб його розуміли. Але, на жаль, іноді забуваємо, що розуміння чекають також і від нас. Тож, будучи тактовними з оточенням, можемо тиснути на кохану людину. Усміхаємось на роботі, а вдома дозволяємо собі бути похмурими, незадоволеними, дорікати й вимагати замість того, щоб попросити. За таких умов виникає ризик переростання невдач у власних справах в родинні конфлікти, привід для яких знайти не так уже й важко. Чим це може закінчитися, говорити зайве.

Уникнути загострення родинних стосунків на так званому «робочому ґрунті» можливо, лише розмежувавши працю та сім’ю. Повернувшись додому після напруженого трудового дня, пов’язані з роботою клопоти потрібно залишати за порогом і переключитися на рідних людей. Звісно, це не означає, що ніхто не має знати, чим ми займалися цілий день. Але важливо саме розповідати, а не дорікати і звинувачувати, мовляв це ти винна (винний) у тому, що мені чогось не вдалося зробити. А ще краще, розказавши про якусь проблему, попросити у партнера поради. Таким чином дамо зрозуміти, що довіряємо і прислухаємося до думки другої половини. Крім того, можливо, і справді почуємо слушну пораду.

Довіра – це той камінь у родинному фундаменті, який робить стосунки міцнішими. Якщо його вилучити, похитне ця вся конструкція. На жаль, не всі це усвідомлюють. Є люди, які надмірно контролюють свою другу половину, не враховуючи, що кожна людина має право на власні думки, друзів, вподобання та хобі. Час від часу кожному з нас хочеться побути на самоті, пройтися містом, погуляти в парку чи просто посидіти на лавочці поблизу будинку, поринувши у власні думки. І прискіпливі запитання: «Як?», «Де?», «Коли?», «З ким?» аж ніяк не сприятимуть хорошим стосункам, бо така розмова, як правило, дратує і того, хто запитує, і того, кого запитують. Тож, якщо хочемо, щоб нам завжди говорили правду, очевидно, треба намагатися не запитувати зайвого.

Віктор Миронець. 

Ангел, що спустився з небес

Ангел, що спустився з небес

У кожної людини є свої життєві цінності. Однак, думаю, багато хто погодиться з тим, що найбільший скарб у нашому сповненому тривог та клопотів житті – це діти. Іншими словами, священний дар батьківства. А з огляду на те, що чимало сімейних пар, на жаль, не можуть мати власних дітей, батьківство сміливо можна назвати Божою благодаттю, яка дарує вісім, на кого сходить, неповторні відчуття радості, миті приємного хвилювання і безцінні хвилини щастя. Але це лише за умови, якщо дитина – бажана, а батьківство – свідоме.

Пригадую, з яким нетерпінням чекали з дружиною появи на світ нашої донечки, нашої ніжної кровиночки. Навіть ім’я їй підібрали – Ангеліна, тобто та, що несе добру вість. Чекання обтяжувалося тим, що протягом дев’яти місяців кілька разів перед нами поставала реальна загроза передчасного переривання вагітності. Але – не здавались, боролись за рідне життя і з допомогою Бога та лікарів перемогли. Тож наша перша зустріч з донечкою після пережитого була особливо жаданою, трепетною і зворушливою. Тоді від щастя виплакали всі сльози, а вперше побачивши її таку маленьку, таку беззахисну, але водночас таку прекрасну, я подумав: «Воістину, це маленький ангел спустився до нас з небес». І от уже більше п’яти років з кожним днем дедалі більше в цьому переконуюсь.

Кажуть, що чужі діти ростуть швидше. Можливо. Та, дивлячись на свою донечку, кожного дня помічаємо щось нове. Ось вона вперше промовила «агу», вперше самостійно перевернулась на бік, вперше взяла іграшку, зробила перший крок, вперше переступила поріг дитячого садка, розказала Дідові Морозу перший вірш, вперше правильно полічила до десяти, вперше сама прочитала слово «мама», виступила на першому у житті гала-концерті… Таких «вперше» дуже багато. І вмиті, коли вони відбуваються, щасливіших за нас людей не знайти.

Ми пізнали радість батьківства. Звичайно, життя досить складне, і що чекає на нас попереду – ніхто не знає. Але щиро віримо в краще. Адже маємо донечку – нашого маленького ангела і сенс подальшого життя.

Віктор Миронець.

Дефіцит спілкування

Дефіцит спілкування

Ми живемо у час стрімкого розвитку науки і техніки, коли людство впевнено освоює навколоземний простір, підкорило молекули та атоми і майже впритул наблизилось до розв’язання багатьох таємниць буття. Уже нікого не здивуєш телевізором, комп’ютером, мобільним телефоном, пральною машиною з «інтелектом» та різними високотехнологічними побутовими дрібничками.

Сьогодні земну кулю можна обігнути набагато швидше, ніж за 80 днів, а через мережу Інтернет відвідати, приміром, Бібліотеку Конгресу США чи Національну бібліотеку Британії або почитати практично будь-яку раритетну книгу. Здавалося б, ось воно те, про що навіть не могли й подумати наші предки. Словом, живи і насолоджуйся. Але, на жаль, ця медаль має інший, не дуже привабливий, бік.

В умовах зростаючої глобалізації та науково-технічного прогресу нівелюється значення окремої людини, настає дефіцит часу і, як наслідок, брак спілкування. Кар’єризм у багатьох людей набув хворобливого характеру, цинізм і байдужість заполонили тисячі сердець. Ми все частіше стали замикатися у собі, менше довіряємо одне одному, менше зустрічаємось і майже не ведемо щирих розмов. Іноді навіть буває ліньки зайти в гості до друга, адже з ним можна про все поговорити по телефону.

Взагалі телефон, окрім важливої комунікативної функції, відіграє у нашому повсякденні ще й негативну роль. Він певною мірою замінив живе спілкування, яке є важливою і невід’ємною частиною людського життя. Тож тепер необов’язково їхати за сотні кілометрів, щоб довідатися, як справи у когось із близьких чи рідних. Достатньо натиснути кілька кнопок на телефонному апараті – і про все швидко дізнаємося.

Звичайно, нічого поганого тут немає. Навпаки, телефон – дуже потрібний, корисний і ні в чому не винний винахід. Проблема в нас самих. Адже отримавши «мобільного» помічника, ми поклали на нього занадто багато обов’язків, тоді як самі просто розлінилися ходити в гості.

Схожа ситуація склалася і навколо всесвітньої мережі Інтернет. Отримавши, без перебільшення, унікальну можливість пошуку інформації і спілкування, ми захопилися нею настільки, що уже підростають цілі покоління, для яких Інтернет став другою реальністю. Якось навіть чув цілком серйозно висловлену думку однієї молодої особи про те, що знайомитись не через Інтернет – м’яко кажучи, ненормально. Крім того, дівчина весь час вихвалялася своїми численними друзями, причому не лише українцями. Водночас вона чомусь «забула» сказати, що з переважною більшістю з них ніколи не бачилася й, напевно, ніколи не побачиться, і називати їх друзями можна з великою натяжкою.

Безперечно, чим ширше коло спілкування, тим краще. Однак віртуальні, «мережеві», знайомі вдовольнятимуть цю, вкрай важливу для людини, потребу лише певний час, бо ніщо не може повністю замінити живої розмови. І дуже важливо, щоб після «походів в Інтернет» залишався хоча б один реальний друг чи просто хороший знайомий, з яким можна сердечно побесідувати.

Говорячи про важливість живого спілкування, не можна не згадати так званого «третього» члена родини – телевізор. Пам’ятаєте, як кіт Матроскін співав: «Про моря я і не мрію, телевізор мені природу замінив…». Так от, виявляється, телевізор багатьом з нас не лише природу замінив, а й став кращим другом. І нібито ні для кого не секрет, що надмірне сидіння перед блакитним екраном шкідливо впливає на зір, особливо у дітей, для багатьох людей це – найулюбленіше заняття.

Взагалі, як на мене, то існує ціла субкультура пристрасних любителів телебачення. Лави її представників, особливо останнім часом, стрімко поповнюються і, на жаль, здебільшого за рахунок дітей. Прикро й те, що деякі батьки спокійно до цього ставляться. Тим часом лікарі стверджують, що зловживання дітьми переглядом телевізора може призвести до уповільнення формування особистості, розвитку неврозів, страхів і агресивності.

Недостатнє спілкування з дорослими членами родини на дітях позначається згубно. Вони втрачають почуття відповідальності стосовно близьких, не враховують і не бажають враховувати інтереси свого оточення, перетворюються на егоїстів, які заради задоволення своїх потреб легко йдуть на порушення норм моралі та поведінки.

Однак не лише телевізор стоїть на заваді нормального родинного спілкування. Однією з причин цього є також дефіцит часу, коли велика зайнятість на роботі залишає батькам дуже мало часу для достатнього спілкування зі своїми дітьми. Дефіцит часу зумовлює брак спілкування, а тому сприяє відчуженню дітей від батьків, втраті взаєморозуміння і, зрештою, може не на краще змінити родинну атмосферу.

Щоб так не трапилось з вами, зважаючи на щоденну зайнятість, намагайтеся присвячувати своїй сім’ї хоча б вихідні дні. Ходіть разом гуляти, в магазин, якщо є можливість – в театр, кіно, музей. Таким чином ваші діти отримуватимуть не лише нові враження, а й приємні відчуття від спілкування і усвідомлення того, що про них не забувають. Адже, як говорив свого часу відомий французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері: «Людське спілкування – найвище благо і радість у житті».

Віктор Миронець.

Колір заздрості

Колір заздрості

Ви колись задумувалися над тим, який колір має заздрість? Напевно – ні, адже що тут думати, коли ніби і так все зрозуміло – вона буває «білою» та «чорною». Однак, виявляється, ця риса людського характеру має й інші відтінки. Зокрема з латини «заздрість» («livor») перекладається як «синь», а в Китаї її називають хворобою червоних очей. Крім того, наші предки вважали, що від заздрощів можна «пожовтіти», «побагровіти», «позеленіти» і навіть стати «коричневим», як мокра глина.

Напевно, немає людини, яка б не заздрила комусь хоч раз у житті. Просто не кожний з нас готовий такий факт визнати. А це дуже важливий момент, бо головне – вчасно схаменутись і не нашкодити – насамперед собі. Адже заздрість, як і будь-яке інше негативне почуття, здатне вибити з колії, відібрати спокій і сон, стати причиною нервових та душевних розладів.

Заздрість забирає багато сил і часу. Як наслідок, коли голова зайнята думками про чужий добробут, важко зосередитися на власній справі й досягнути успіху. І хоч би хто що казав, а заздрісники практично ніколи не мають гарного настрою та задоволеного вигляду. Такі люди просто не вміють радіти життю.

Разом з тим варто визнати, що заздрість буває різною. Приміром, впевнена у собі та адекватна у самооцінці особистість якщо і відчуватиме заздрість, то здебільшого «спортивну». Дивлячись на успіхи інших, докладатиме більше зусиль, щоб досягти таких самих або ще кращих результатів. Та, на жаль, «спортивна», а також «біла» заздрість, коли щиро радіють чужим успіхам, нині зустрічаються рідко. Натомість у людських стосунках дедалі частіше домінує заздрість «чорна».

Причин для її виникнення багато, і пов’язані вони з різними факторами розвитку особистості, серед яких не останню роль відіграє виховання. Однак найчастіше і, як правило, «люта» заздрість виникає у лінивих людей із завищеною самооцінкою, які замість того, щоб сумлінно працювати, воліють сидіти склавши руки і «перемивати кістки» успішнішим за себе.

Ще французький мораліст першої половини ХІХ століття П’єр Буас зауважив, що людина, повністю віддана своїй творчості, немає ні потреби, ні часу заздрити іншим. Отже, виходить, що вберегтися від заздрості не так уже й важко. Треба лише знайти своє місце в житті, розкрити власні здібності й наполегливо йти до досягнення поставленої мети.

Віктор Миронець.  

Хто в домі головний?

Хто в домі головний?

Так ще з діда-прадіда повелося, що молодята під час церемонії одруження нехитрим і усім добре відомим способом намагаються з’ясувати, хто в їхній новоствореній родині буде головним. І хоч насправді це лише данина традиції, дехто занадто серйозно сприймає обряд і навіть трохи розчаровується, якщо не ступить першим на весільний рушник. Можна скільки завгодно іронізувати з цього приводу, говорити, що то все балачки і неправда – про вплив обряду на подальше подружнє життя, однак, саме бажання головувати в родині дуже часто стає каменем спотикання та причиною гучних сімейних конфліктів.

І якщо ще кілька сотень років тому запитання: «Хто в домі хазяїн?» належало до категорії риторичних, бо тоді й так було зрозуміло, що це – чоловік, то у наш час, коли жінки активно захищають свої права, воно зазвучало зовсім по-іншому.

Візьмемо для прикладу один із найголовніших аргументів на користь старшинства в сім’ї представників сильної половини людства – заробляння грошей. Хоч би що казали про його непорушність, сьогодні вже нікого не здивуєш тим, що часом жінки можуть заробляти більше. Тож хочемо того чи ні, поняття «здобувач» втратило своє первинне значення і більше не стосується лише чоловіків. І навіть якщо жінка ніде не працює, а веде домашнє господарство, це теж ще не привід перебирати на себе всі лаври головного керманича в домі.

До речі, у середовищі чоловіків часто можна почути виправдання, що навіть у посланнях апостола Павла зокрема зазначено: «…дружина нехай боїться (свого) чоловіка» (Єф.5.33), а отже, питання главенства в родині можна вважати вирішеним. І хоча зазначене й справді має місце, головна помилка тут у тому, що ці слова апостола вирвали з контексту, а тому вони не передають основної суті послання, в якому йдеться про основу злагоди – послух у любові. Крім того, чоловіки часто забувають або ігнорують інші слова апостола про те, що вони повинні любити своїх дружин, як власні тіла, тобто як самих себе.

На користь головування в родині жінки теж говорить немало аргументів, зокрема те, що родина – це не просто союз двох люблячих сердець, а й відповідна атмосфера – затишок, чистота та порядок, за якими зазвичай стежать саме дружини. Також є думка, що жінки більш відповідальні і можуть успішніше за чоловіків вирішувати проблеми. А раз так, то виходить, що вони й повинні бути головними.

Дискусія щодо того, хто з членів подружжя насправді заслуговує на главенство в родині, точиться уже багато десятиліть і триватиме ще дуже довго. Адже обидві сторони суперечки наводять переконливі аргументи на свою користь. При цьому в запалі з’ясування істини забуваємо найголовніше – в кожній родині повинні домінувати лише любов, повага, розуміння, а не егоїзм і амбіції.

Тож, очевидно, найкраще, коли у вашому домі буде два господарі – ви і ваша половинка. Недарма ж кажуть, що спільними зусиллями можна й гори перевернути.

Віктор Миронець.

Правда і домисли

Правда і домисли

Серед нас досить часто можна зустріти людей, яким лише дай когось покритикувати, ретельно «обмити» всі кісточки і висловити своє невдоволення вчинками інших. І байдуже, що під приціл часто потрапляють незнайомці – пліткарям однаково, об кого «чухати» свій язик. Плітки – явище неоднозначне, і у різних суспільствах вони мають власні, часом навіть протилежні трактування. Зокрема у середньовічній Англії пліткарями називали чоловіків, які полюбляли добре випити з друзями, або найкращих подруг, які допомагали господині дому під час пологів. Іншими словами, це поняття стосувалося близьких до родини людей, які володіли недоступною для сторонніх інформацією, що за певних обставин (наприклад, під дією алкоголю) могла стати надбанням широкої аудиторії. З тих часів у більшості західних країн під пліткою мають на увазі публічне озвучення цілком достовірних фактів приватного характеру.

На відміну від Заходу, у нас з плітками склалося зовсім по-іншому, і достовірністю від більшості з них навіть не пахне. Найчастіше чутки породжують неточні або завідомо неправдиві факти, а пліткарство в Україні ще у часи наших дідів-прадідів стало своєрідним мистецтвом. Тому «професійним» пліткарем може стати далеко не кожен. Для цього теж потрібно мати хист і специфічний склад характеру.

Цікаво й те, що всі завзяті пліткарі вірять у виконання ними благородної місії, мовляв: «Ми ж праві і добиваємося лише того, щоб цих відступників навернути на праведний шлях». Насправді ж ніякого благородства тут немає, бо поняття «праведного» шляху у них своє, і часто воно відрізняється від бачення більшості людей. Адже, як правило, плітки розпускають заздрісники, невдахи і люди, схильні подавати себе у більш вигідному світлі, значно перебільшуючи власну значимість та знання.

Це можна назвати «невиліковною» формою пліткарства, бо ще також існують його ситуативні прояви, коли за певних обставин особа створює або долучається до створення чутки. Згідно з дослідженнями найбільш схильні до цього люди, які потрапили у нову соціальну групу – новий колектив чи у коло нових сусідів після зміни місця проживання. Вони можуть легко втягуватися у процес поширення пліток і, як свідчать спостереження, багато новачків беруть у ньому найактивнішу участь, навіть більшу, ніж пліткарі-старожили. Це зумовлено тим, що через участь у поширені пліток відбувається своєрідна адаптація у незнайомому середовищі й одержання неофіційної інформації про новий колектив.

За допомогою неправдивих чуток і наклепів багато пліткарів сподіваються «відвоювати» найкраще й уже освоєне іншими місце під сонцем чи здобути авторитет у суспільстві, не враховуючи той важливий факт, що справжнього людського щастя пліткарство ще нікому не подарувало, а от горя завдало чимало. Розбиті шлюби, знищені кар’єри і понівечені долі – ось головний врожай і здобуток пліткарів. І найгірше те, що кожен із нас будь-якої миті може стати жертвою «злих язиків», бо так уже повелося у нашому суспільстві – в кожному, незалежно від розміру і кількості жителів, українському населеному пункті та майже у кожному трудовому колективі обов’язково знайдуться особи, ласі до поширення пліток.

Боротися з пліткарством нелегко, але можливо. Цьому навіть сприяє законодавство. Зокрема відповідно до п.4 ст.32 Конституції України кожен вправі вимагати у судовому порядку спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім’ї, а також відшкодування завданої матеріальної і моральної шкоди. Тому ніколи не бійтеся захищати свою честь та гідність.

Любителям же поширювати «стовідсотково правдиві» чутки, використовуючи для цього власну уяву і домисли, не зайве нагадати, що вони порушують моральні норми поведінки і рано чи пізно обов’язково будуть за це покарані. Якщо не у земних судах, то на Божому точно. Добре подумайте над цим. Може, ще не пізно схаменутись.

Віктор Миронець.

Незабутня зустріч

Незабутня зустріч

Є люди, які здаються нам недосяжними і особливими. Так, нібито вони живуть в іншому вимірі. Для мене такою людиною був всесвітньовідомий польський письменник, автор низки світових бестселерів (найвідоміші з яких «Бікіні», «Коханка», «Аритмія почуттів», «Самотність в мережі») та кількох збірок неперевершених оповідань Януш Леон Вишневський. А потім раптом випала нагода не просто познайомитися з ним, а й навіть трохи по-дружньому поговорити, як кажуть, за життя.

Пан Януш виявився простою та скромною і, водночас, неймовірно ерудованою, розумною, і мудрою людиною. До того ж він вільно володіє десятьма мовами, тож жодних проблем з розумінням одне одного не було. З часу цієї, для мене історичної, зустрічі минув майже рік, а я й досі дослівно пам’ятаю нашу розмову. На жаль, тоді під рукою не виявилось фотоапарата, щоб зробити фото, зате я зібрав цілу колекцію автографів для себе, дружини і доньки. До речі, виявляється, Януш Вишневський, з-поміж іншого, також хороший дитячий письменник. Приміром, моя донька полюбила його розповідь про маленьку дівчинку Марцелінку, яка разом із своїм новим знайомим Духом намагається пізнати таємниці Всесвіту і буття. Книга так і називається: «Марцелінка. У пошуках найважливішого». Розповідь – навдивовижу цікава і корисна не лише для дітей, а й для батьків, тому рекомендую її до прочитання. Повірте, ви не пожалкуєте.

А ще бажаю усім нам побільше читати, щоб поринувши у світ письменницької фантазії, не лише отримати задоволення, а й також знайти відповідь на три важливі запитання: «Хто я?», «Звідки прийшов?» та «Куди іду?» Приємного усім читання!

Віктор Миронець.

Сила, відвага, честь!

Сила, відвага, честь!

Війна це – дуже страшно. Однак до того часу, поки бої відбуваються десь там, подалі від твого власного дому, вони сприймаються, хоч і боляче, але дещо відсторонено. Так, ми щиро переживаємо за наших солдат, співчуваємо нещасним мирним жителям, які волею мучительки долі опинилися в самому центрі трагічних подій, намагаємося їм допомогти, хто чим може. Але, погодьтеся, всі ці події проходять начебто повз нас. І тут наступає момент, коли з передової надходять тривожні вісті й та, теоретично територіально віддалена, війна стає близькою саме тобі, особливо, коли в списках полеглих бійців зустрічаються знайомі імена. Так сталося й зі мною – земляки із, останнім часом багатостраждальної і, без сумніву, легендарної Житомирської 95 аеромобільної бригади, які віддали свої життя на полі бою, змусили по-іншому подивитися на ці події. І нехай офіційні (й неофіційні теж) джерела називають події на Сході України антитерористичною операцією, для мене це – війна.

Зараз під Слов’янськом перебуває мій дуже близький родич, а також колега. Тримайтеся, хлопці! Ми – з вами і пишаємося вашою мужністю та стійкістю.

Віктор Миронець.

Місце для подвигу

Місце для подвигу

Нелегке і героїчне минуле нашої держави, а також доблесть і мужність українських військових в зоні проведення АТО, яскраво свідчать про постійний та нерозривний зв’язок поколінь у священній справі захисту Батьківщини. Однак, хоч військова служба у всі часи вважалася почесним обов’язком справжніх чоловіків, щоб здійснити подвиг, виявляється, не обов’язково потрібно бути військовослужбовцем.

Серед нас є люди, які мало не кожного дня ризикують життям заради інших. Крім того, часто героїзм у кризових та екстремальних ситуаціях проявляють і пересічні українці. Тому слово «захисник» сміливо можна застосовувати не лише щодо людей у формі, а й до значно ширшого кола наших співвітчизників. Зокрема усіх тих українських чоловіків, які розуміють, що у них, крім захисту рідної землі, є ще один дуже важливий і не менш священний обов’язок – оберігати свою родину від усіляких життєвих негараздів та прикрощів. Це, відверто кажучи, теж не просто, особливо за нинішніх складних обставин.

Та, як казав класик: «У житті завжди є місце для подвигу». Хтось виносить із палаючого будинку людей, рятує потопаючих чи захищає від хуліганів беззахисну жінку, а хтось – наважується усиновити дитину, відмовитися від шкідливої звички чи примиритися з давнім опонентом. Подвиги бувають різні, і кожному з нас бодай раз у житті дається можливість його здійснити. Але чи кожен здатний скористатися з цієї можливості? Питання – риторичне.

Віктор Миронець.

Безмежна сила слова

Безмежна сила слова

«Спочатку було слово, і слово було у Бога, і слово було Бог», - так у Біблії говориться про виняткове значення і дану Всевишнім могутню силу слова, яким можна й убити найпалкіше почуття, і вилікувати зболену душу. Однак, на жаль, ми не завжди переймаємося та задумуємось над тим, як впливає сказане на наших співрозмовників. І добре, коли це хороше слово, бо інакше може виникнути реальна загроза конфлікту. Адже негативний вплив, навіть сказаного колись давно, може стати початком кінця щирого спілкування.

Наші слова мають унікальну здатність глибоко западати у душу іншій людині, а їх вплив практично немає меж. Історія людства рясніє прикладами того, як необдумано або навмисно кинуті володарями держав на адресу інших сильних світу цього репліки спричиняли війни та кровопролиття. Маємо також і численні приклади позитивного, цілющого впливу слова.

Минуле застерігає і навчає нас правильному поводженню зі словом. Приміром, усі нібито знають: перед тим, як щось сказати, обов’язково потрібно подумати. Та чомусь не завжди нам думається. Тим часом навіть комплімент, сказаний недоречно, може мати протилежний результат. Звичайно, є ситуації, коли діє не розум, а емоції. Від цього нікуди не дінешся, бо у житті буває всяке й іноді не вдається уникнути негативу. Але до всього можна і потрібно підготуватися, насамперед навчившись контролювати себе.

Найбільшу ймовірність сказати щось зайве мають пристрасні любителі всіх і все критикувати. Погана звичка – робити і висловлювати негативні висновки про вигляд, поведінку, особу та життєві принципи оточення – ні до чого хорошого не призводить. Під негативною критикою криється ймовірність повільного згасання кохання, загострення стосунків або припинення спілкування з друзями, колегами, навіть рідними і близькими людьми.

Щоб цього не сталось, краще замінити критику на розуміння та підбадьорення, пам’ятаючи, що сила слова безмежна, невичерпна і могутня. Воно може просвітлити, вилікувати, зробити щасливим, заспокоїти, подарувати віру та надію, а може й принизити, знеславити й убити. Тож поводитися зі словом потрібно розумно, розважливо і обережно.

Віктор Миронець.

Дивовижна планета Земля

Дивовижна планета Земля

Нашу планету можна охарактеризувати по-різному, однак усі твердження все одно виллються у простий і водночас об'ємний за смисловим навантаженням епітет – унікальна. Причому вони справедливі як у прямому, так і переносному значенні, бо, попри всі досягнення науково-технічного прогресу, пояснення і розуміння багатьох природних процесів та явищ, Земна куля й досі продовжує нас дивувати.

Уже те, що екосистема і багатющі ресурси Землі роблять її домом для понад 6 мільярдів людей, говорить за себе. Крім того, не забуваймо також про щедре розмаїття нерукотворних шедеврів, створених протягом мільйонів років еволюції копіткою і наполегливою працею природи – величні гори і каньйони, повноводні річки і водоспади, загадкові ліси і безкраї степи.

Зрештою, невже це не диво, що на річці Рейн є місцевість, де луна повторює слово двадцять разів, а на території Алжиру – озеро, воду з якого можна використовувати замість чорнил? До найвеличніших чудес світу, безсумнівно, належить і масивне природне утворення з кам'яних «труб» на острові Кунашир в Охотському морі, завивання вітру в яких навдивовижу схоже на звучання органу.

Із спостережень та досліджень геологів, природознавців, метеорологів і навіть астрономів про Землю можна дізнатися багато й інших цікавих речей. Зокрема з'ясовано, що весна настає із швидкістю приблизно 50 кілометрів на добу, в природі існує близько 1330 різних видів води, а у січні і лютому наша планета уповільнює свою ходу, а потім знову відновлює звичний рух. Не менш цікавим є і те, що, наприклад, в озері Байкал могло б поміститися 94 Азовських моря, Північний полюс тепліший за Південний, а гроза в Єгипті, згідно зі спостереженнями, буває лише раз на 200 років, тоді як на Гавайських островах є гора, над якою дощ іде 350 днів на рік.

Разом із тим, не становить таємниці і тривожна інформація про обмежені запаси прісної води, парниковий ефект і виснаження земних ресурсів, які впродовж усієї своєї історії люди використовували для забезпечення власного добробуту та розвитку. І, можливо, це було б не так страшно, якби не одне «але» – увесь цей час ми брали у природи, нічого не даючи їй навзаєм. Тому закономірно, що внаслідок нещадної експлуатації планети (по-іншому нашу поведінку назвати не можна) постала реальна загроза масштабної екологічної катастрофи, знищення і зникнення усіх тих чудес природи, які, на щастя, поки що нас радують, захоплюють і приваблюють.

Звичайно, не можна сказати, що ми особисто причетні до забруднення повітря і води, знищення лісів і родючих ґрунтів. Мовляв, планету нещадно експлуатують інші, тож нехай вони й рятують Землю. Але хоч це твердження певною мірою і справедливе, воно аж ніяк не звільняє кожного з нас від особистої відповідальності, оскільки все це робиться, хай навіть кимсь іншим, щоб у наших оселях було тепло і світло, щоб ми мали їжу, могли за лічені години долати на автомобілях сотні кілометрів і користувалися іншими благами цивілізації.

А раз так, то принцип: «Моя хата скраю» тут уже не спрацьовує, бо порятунок планети починається з оселі кожного з нас, з економії електроенергії та води, підтримання чистоти у власному подвір’ї, селі, селищі, місті.

Віктор МИРОНЕЦЬ.

Прекрасний сад мистецтва

Прекрасний сад мистецтва, любові і добра

В замилуванні споглядаючи красу вишневого, яблуневого чи абрикосового саду, ласуючи при цьому смачними плодами, ми рідко задумуємося над тим, як багато потрібно часу для того, аби з маленького саджанця виросло плодоносне дерево. Ця справа – непроста, клопітна і під силу лише терплячим, цілеспрямованим та трудолюбивим людям. Саме таким, як відома телеведуча, член журі проекту «Україна має талант», засновниця фонду розвитку і підтримки молодого мистецтва «SF-Group» Слава Фролова, котра поставила перед собою та командою однодумців амбітну мету – перетворити нашу країну на великий квітучий сад культури, мистецтва, взаєморозуміння, любові і добра.

Як і годиться для такої благородної справи, спочатку «майстер-садівник» та її численні помічники все ретельно обдумали і розпланували, а потім, засукавши рукава, взялися за важку роботу, щоб згодом дати життя масштабному культурно-просвітницькому проекту «Арт-пікнік Слави Фролової», аналогів якому в історії незалежної України ще не було.

Перші «саджанці» нового саду потрапили в родючу землю на початку минулого літа, коли Арт-пікнік стартував на території Національного комплексу «Експоцентр України» (ВДНГ). Тоді багатьом скептикам здавалося, що несприятливі погодні умови дуже швидко зроблять свою справу і вони загинуть. Але, як казали наші діди-прадіди: «Очі бояться, а руки – роблять». Дотримуючись цього неписаного правила, «організатори-садівники» за жодних обставин не відступали і не опускали рук, ретельно доглядали за своїм садом, вчасно його поливали та видаляли бур’яни. Як наслідок, він віддячив їм щедрим урожаєм – майже мільйоном відвідувачів.

Пройшов рік і теплої червневої пори стартував другий сезон проекту – ще масштабніший, цікавіший, неймовірний і феєричний. Нові напрями роботи Арт-пікніка, а відтак насичена програма, яка передбачає, зокрема, проведення близько 3 тисяч майстер-класів та 100 концертів, говорять самі за себе. Це уже не кажучи про зустрічі з відомими людьми, виставки сучасних молодих художників, кінопокази, велику дитячу зону, спортивні заходи та різноманітні фестивалі. Словом, кожен, незалежно від віку, статі, соціального статусу, релігійних і політичних вподобань, матиме можливість знайти зайняття до душі й реалізувати свої найсміливіші творчі бажання, а ще – не покидаючи рідного міста подорожувати світом, оскільки цікавою новинкою цьогорічного сезону Арт-пікніка стануть міжнародні тижні різних країн. І, зауважте, усе це безкоштовно.

Сьогодні, прекрасний сад, закладений у минулому році Славою Фроловою та самовідданою командою її помічників, помітно підріс, зміцнів і територіально розрісся. Тож тінь його «дерев» для корисного проведення дозвілля обирає щораз більше людей. Це  - дуже добрий знак, бо з кожним новим відвідувачем Арт-пікніка, шлях до побудови в Україні освіченого, здорового й розвиненого суспільства стає на крок меншим.

Віктор Миронець.

Фото Катерини Гнатюк.