Життя без м’яса. Мода чи необхідність?

Життя без м’яса. Мода чи необхідність?

Є думка, що наші далекі предки харчувалися винятково їжею рослинного походження, а м’ясо до свого раціону почали додавати значно пізніше. Особливо поширена ця теорія у релігійних колах. Зокрема донині багато церковних орденів та монахів обирають вегетаріанство, повертаючись таким чином, на їхнє переконання, до природної системи харчування. Як було насправді, ніхто не знає і, можливо, не дізнається. Тож будь-яке припущення має право на існування. 

Разом з тим, якщо люди за своєю природою не м’ясоїди, то як пояснити те, що протягом свого існування на Землі вони з’їли десятки видів тварин? Погодьтеся, що сильніші протиріччя, то цікавіше більше дізнатися про вегетаріанство, яке останніми роками набуває у світі популярності.

Мовою цифр

За даними соціологічного дослідження, нещодавно проведеного зоозахисною громадською організацією «Відкриті клітки» та Київським міжнародним інститутом соціології, понад 5% українців (майже 2 млн осіб) – вегетаріанці. Причому більшість тих, хто відмовився від споживання м’яса, риби та морепродуктів, становлять молоді люди (18–29 років).

Найбільше вегетаріанців у західних та центральних областях. І хтозна, може, найближчим часом їх стане ще більше, оскільки дослідження також показало, що серед тих жителів України, які їдять продукти тваринного походження, понад 3 млн людей свідомо зменшують кількість м’яса у своєму раціоні.

За словами дослідників, зростання лав українських вегетаріанців зумовлюють кілька факторів. Зокрема покращення поінформованості населення про не завжди позитивний вплив м’ясних продуктів на здоров’я і бажання представників молодого покоління йти в ногу з часом – як відомо, характерною рисою ХХІ століття, з-поміж іншого, є масовий рух за здоровий спосіб життя, в тому числі й щодо харчування.

Звісно, впливають також економічні чинники та зміни на сільськогосподарському ринку країни. До речі, за даними фахівців громадської спілки «Економічний дискусійний клуб» середньодобова поживність раціону українців зменшилась до рівня 2000-х років і нині становить приблизно 2742 ккал. Щоденно кожен житель України вживає 82 г протеїнів, а це – один з найнижчих показників у Європі. Ціни на м’ясо теж не додають оптимізму, тому можна сміливо говорити, що у більшості українців потяг до вегетаріанства викликають насамперед фінансові можливості. Життєві переконання у цьому процесі, принаймні зараз, відіграють лише другорядну роль.

Трохи історії

Багато людей думають, що раніше вегетаріанство практикували лише у країнах, де панували такі релігії, як буддизм, індуїзм та джайнізм. Однак серед перших у світі від м’яса відмовилися давньоєгипетські жерці, щоб духи померлих тварин не заважав спілкуватися з богами. А стародавні греки переходили на рослинну їжу з гуманістичних переконань. Наприклад, відомий філософ Піфагор не їв м’яса, бо вірив у переселення душ.

Коли давньоєгипетська цивілізація занепала, а Греція перетворилася на звичайну провінцію Римської імперії, про вегетаріанство у Європі надовго забули. Знову цікавитися ним почали в епоху Відродження, але лише в середині ХІХ століття вегетаріанство почало набувати масового характеру.

Вважають, що вдруге «індійську», або, як її ще тоді називали, «піфагорейську» систему харчування відкрили британці під впливом ідей давньоіндійської ведичної релігії. Термін «вегетаріанство» у 1842 році придумали засновники Британської вегетаріанської спілки, взявши за основу латинське слово «vegetus» («міцний, здоровий, свіжий, бадьорий»). За іншою версією – латинське «vegetalis», що означає «рослинний».

З Великої Британії вегетаріанство поширилося по всій Європі та Америці.

Основні принципи

«Ми нікого не їмо» – головне гасло вегетаріанців, які називають свій вибір стилем життя, а не обмеженням у їжі. Існує кілька видів цієї дієти. Скажімо, помірні вегетаріанці дотримуються так званого беззабійного харчування, тож споживають продукти тваринного походження – молоко та яйця. Таких, до речі, найбільше. А суворі вегетаріанці – вегани – не їдять всього, що хоч якось можна пов’язати з тваринами. Для них навіть мед – табу, оскільки його вважають продуктом, отриманим внаслідок експлуатації бджіл.

На думку невтаємничених, вегетаріанство – звичайне обмеження у їжі, однак прихильники цього способу харчування вважають його життєвою філософією. Адже, як наголошують вони, світогляд тих, хто відмовляється від м’яса, майже повністю змінюється. Такі люди краще сприймають і розуміють світ, стають добрішими, стриманішими, спокійнішими, а головне – здоровішими.

Крім того, на переконання вегетаріанців та веганів, найкраще, що може зробити кожен з нас для збереження і покращення екологічного становища довкілля – приєднатися до них. Зокрема ще давньогрецький мислитель Платон у своїй праці «Держава» закликав менше споживати м’яса, щоб країни могли більш розумно та ощадливо використовувати свої природні ресурси.

З’їсти мамонта

Науковці стверджують, що сьогодні Земля не така, якою була тисячі років тому. І зміні її вигляду (на жаль, не завжди позитивному) неабияк посприяла діяльність людини. Зокрема наслідком тотального полювання стало повне винищення десятків видів тварин. Ще більше представників фауни через стрімкий розвиток мисливської галузі опинились на межі зникнення. Отже, за впливом на навколишній світ нас, Homo sapiens (людей розумних), можна прирівняти до стихійних лих та природних катастроф.

Але як люди, організм яких, на переконання прихильників вегетаріанства, не пристосований до перетравлювання м’яса, примудрилися стільки його з’їсти? Крапки над «і» розставили учені-біологи, коли віднесли людину до класу всеїдних. Справа в тому, що довжина шлунково-кишкового тракту хижаків лише у 3 рази більша за довжину тіла, травоїдних – у 6–20 разів, а людей – приблизно посередині. Рівень кислотності шлункового соку в нас також середній: нижчий, ніж у хижаків, але вищий, ніж у травоїдних. Тобто людина може харчуватися їжею як рослинного, так тваринного походження. Інша річ – наш часом непомірний апетит і якість того, що їмо.

Що далі?

За даними ООН у світі меншає продуктів харчування, а кількість землян стрімко зростає – у 2024 році маємо всі шанси перетнути рубіж 8, а у 2050-му – 10 млрд. Зокрема прогнози фахівців вказують на те, що за кілька десятиліть Європа може опинитись на межі великої продовольчої кризи. Це неминуче призведе до конфліктів за ресурси між країнами та регіонами. Згодом подібна ситуація складеться і на інших перенаселених континентах.

Повністю уникнути проблем з їжею у майбутньому, на жаль, не зможемо. Та пом’якшити і значно зменшити їх негативні наслідки людям цілком під силу. ООН звертається до жителів планети з пропозицією раціонально використовувати продукти харчування, зменшивши в тому числі й споживання м’яса. Тож хочемо того чи ні, а в найближчому майбутньому доведеться стати принаймні частково вегетаріанцями.

Щоправда, не варто поспішати й різко і кардинально змінювати раціон. Тут має бути системний підхід. Насамперед потрібно враховувати стан свого організму. Адже, попри те, що вегетаріанство, за словами багатьох медиків, має чимало плюсів, ця дієта може бути також і небезпечною для окремих людей, які мають проблеми із здоров’ям.

Крім того, повну відмову від м’яса не рекомендують вагітним жінкам, організм яких функціонує в особливих умовах – їм необхідно забезпечувати дитину в утробі всім необхідним. Небажано це і для дітей. Вони інтенсивно ростуть та розвиваються, а для цього потрібне повноцінне харчування.

Звичайно, відмовлятися від вживання м’яса чи ні, кожен має вирішувати сам. Однак спочатку обов’язково зробіть комплексну оцінку здоров’я, визначивши оптимальний саме для вас харчовий та вітамінний баланс. Словом, не приймайте поспішних рішень, добре зважте всі «за» і «проти».

Віктор Миронець.

Фото: http://www.wellnesstalk.com.au/body/the-natural-body-care/,

 https://www.ellematovin.se/gronsaker-nyttigare-tillagning/,

https://lady.mail.ru/article/477248-chto-edjat-vegetariantsy/

Подорож навиворіт. Дорога до читача

Подорож навиворіт. Дорога до читача

Нарешті це сталося. В останній день минулого року у молодому, однак амбітному, а отже, перспективному віртуальному видавництві БукРі (http://bookri.com.ua) завершився кількарічний шлях роману «Подорож навиворіт» до свого читача.

Пригоди головних героїв книги розпочались ще у 2013 році у мальовничому закарпатському селищі Солотвино, коли, під час смакування вранішньою кавою і милування чудовими краєвидами, у моїй голові народилися перші слова: «Знаючі люди кажуть, що гори не люблять дурнів. Повірте, це – чистісінька правда. І я її знаю не з чуток». А потім ми поїхали на озеро Синевір, по дорозі завітавши до ведмежого заповідника, де познайомились з ведмедем Бурим, який і справді страждав від похмілля. Пригадую, як слухаючи розповідь про нелегку долю клишоногого, твердо вирішив, що він обов’язково з’явиться у книзі, аби привернути увагу до, на жаль, актуальної сьогодні проблеми знущання над тваринами. Про селище Міжгір’я та озеро Синевір говорити не буду, бо це якраз той випадок, коли краще один раз побачити, ніж сто почути. Зауважу лише, що на одному з тамтешніх гірських перевалів уява намалювала перші сюжетні лінії.

До речі, в книзі багато реальних персонажів та подій. Наприклад, кум це – справжній кум. При чому я змінив лише ім’я, професію і трохи характер (бо у реальному житті він – серйозна людина), а все інше про статуру, розум, успіхи у спорті і олімпійську збірну – правда. А от розповідь про відпочинок у Фінляндії та знайомство з диким лосем розповів наш сусід по купе, коли ми поверталися з відпочинку додому. Це, напевно, й стало останньою краплею, тож, коли наш поїзд прибув на Київський центральний вокзал, у моїй голові уже повністю сформувався перебіг подій. Залишилось лише нанизати на нитку розповіді деякі деталі. Писав переважно з четвертої до сьомої години ранку, адже так склалося, що для мне це – найпродуктивніший час. Через два місяці від початку роботи над романом поставив у ньому останню крапку.

Як і більшість авторів, мріяв, аби книга вийшла друком у класичному варіанті, але так сталося, що ми з донькою минулою весною відвідали виставку роботів. Там познайомились з Медеєю – роботом, під час розмови з якою з розумів, що майбутнє вже настало, тому не потрібно боятися рухатися вперед, бо хто б що казав, людство давно переступило поріг цифрової ери, однією із складових якої є саме електронні книги. До речі, детальніше про перспективи розвитку суспільства у ХХІ столітті можете почитати у статті «Майбутнє вже настало» (https://viktormironec.blogspot.com/2017/05/blog-post.html).

P.S. Придбати книгу «Подорож навиворіт» можна на сайті видавництва БукРі, перейшовши за посиланням:

http://bookri.com.ua/product/viktor_myronets_podoroj_navyvorit . Там знайдете також багато інших цікавих літературних новинок, а ціни вас приємно здивують.

Панацея чи нова загроза?

Панацея чи нова загроза?

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, попри те, що куріння втрачає популярність, загальна кількість курців продовжує зростати і впевнено наближається до цифри 1 млрд. осіб. Як зауважують фахівці, це пов’язано насамперед із збільшенням населення Землі, яке вже у 2024 р. має всі шанси перетнути рубіж 8 млрд. На боротьбу із шкідливою звичкою ідуть значні ресурси, а щорічні збитки світової економіки через необхідність витрачати кошти на лікування супутніх хвороб та зниження продуктивності праці становлять майже 1 трильйон доларів США. Звичайно, проблему таких колосальних масштабів не могли оминути суспільство та науковці. Завдяки вченим, до речі, з’явилися різноманітні засоби, покликані допомогти кинути курити. Як-от, наприклад, спеціальні пластир та жувальна гумка з умістом нікотину. А останнім часом дедалі популярнішими стають так звані електронні сигарети, які багато хто називає чи не панацеєю, здатною ефективно боротися із залежністю. Та чи справді це допомагає і чи так безпечно, як запевняють виробники?

Історія питання

Появою електронних сигарет ми завдячуємо китайському вченому у фармацевтичній галузі Хон Ліку, який у 2003 р. запатентував креслення «Безполуменевої електронної сигарети», а за рік компанія, у якій він працював, представила широкому загалу перший промисловий екземпляр цього винаходу. Він був громіздким та незручним, однак виробники повсякчас удосконалювали електронні сигарети, і зрештою вони стали такими, якими ми звикли їх бачити сьогодні.

Великий вибір смакових добавок, агресивний нав’язливий маркетинг, запевнення в абсолютній безпеці виробу, а головне - що він допомагає швидко й ефективно позбутися залежності від куріння сприяли популярності електронних сигарет, які протягом останнього десятиліття поширилися на всі континенти. Та, схоже, це - не межа. За оцінками експертів, у 2016 р. об’єм світового ринку електронних сигарет сягнув 10 млрд. доларів США, тоді як оборот тютюнових виробів становить 800 млрд., а отже, є куди зростати.

Принцип дії

Електронна сигарета - це такий собі нікотиновий інгалятор. Вона складається з акумулятора, нагрівального елемента (парогенератора) та контейнера для рідини, від якої власне й залежить смак і «міцність». Принцип роботи простий: коли нагрівається спіраль, утворюється пара, яку вдихає курець. Саме тому процес називають не курінням, а пусканням пари або інгалюванням.

Вибір рідин здатний задовольнити найвибагливіших. Крім того, можна регулювати вміст нікотину. Як правило, варіантів кілька: дуже міцні, міцні, легкі, суперлегкі або зовсім без нікотину. Механізм спрацьовує автоматично під час першої затяжки. Деякі моделі електронних сигарет для більшої схожості також оснащують маленькою червоною лампочкою на кінчику виробу і приладом імітації тління тютюну. Щоправда, багато виробників, опинившись під тиском масової критики такої реалістичності, зняли їх із виробництва.

Сумнівна безпека

До середини минулого століття курці не мали уявлення про шкоду куріння. Більше того, дехто з лікарів навіть рекомендували його для лікування психологічних розладів. Наприклад, надмірної тривожності. Тепер ми знаємо, яке небезпечне це явище і скільки людських життів воно щороку забирає. Тож стверджувати, що електронні сигарети абсолютно безпечні, м’яко кажучи, зарано, бо ніхто не знає, як почуватимуться їх користувачі за 10-20 років. Поки що майже всі дослідження, які нібито підтверджують нешкідливість електронних сигарет, відкрито або опосередковано замовляють та фінансують самі виробники. Отже, їх результати викликають сумніви.

Незаангажовані незалежні науковці, а також фахівці Всесвітньої організації охорони здоров’я тільки нещодавно приступили до вивчення впливу нового пристрою на людський організм. І хоч остаточні висновки будуть зроблені не раніше 2030 року, вони зазначають, що, крім нікотину, якого може і не бути в електронній сигареті, її основними компонентами є пропіленгліколь (має подразнювальні властивості), ароматизатори й інші хімічні речовини, деякі з них токсичні і виділяють у повітря канцерогені сполуки. До речі, ні картриджі, ні самі електронні сигарети не підлягають обов’язковій сертифікації, їх ніхто не перевіряє, чим користуються недобросовісні виробники, виготовляючи неякісні пристрої.

Окремо варто згадати про одну з головних небезпек електронних сигарет - нікотин у рідкому стані. Навіть один його ковток може призвести до смерті. А це не лише пряма загроза життю дітей, яких може привабити рідина з принадним ароматом, а й самого курця, оскільки навіть найменша несправність картриджа може стати фатальною.

Сертифікація

Якщо почуєте запевнення виробників електронних сигарет, що їхній товар сертифікований ВООЗ, - не вірте. Ще в середині 2000-х рр. деякі компанії подали заявки на отримання сертифіката, однак жодна не була задоволена, бо перевірка подібної продукції може тривати кілька десятиліть.

Крім того, законодавство багатьох країн, в тому числі й України, не дає визначення, чим по суті є електронні сигарети: лікарським засобом, еквівалентом традиційних тютюнових виробів або чимось іншим. Так само немає вимог щодо їх виробництва, імпорту, оптової та роздрібної торгівлі, до складу та максимального вмісту нікотину. Не встановлено також обмежень щодо реалізації і пропагування цих пристроїв. Їх згадують лише раз у частині 2 ст.13 Закону України «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення», згідно з якою заборонено куріння електронних сигарет у ліфтах, на території закладів охорони здоров’я, дитячих майданчиках, у під’їздах житлових будинків, підземних переходах, транспорті, ресторанах, зупинках та інших громадських місцях.

У свою чергу відсутність належного регулювання та контролю з боку державних установ зумовила виникнення ситуації, коли споживачі уявлення не мають, що насправді курять, адже самостійно перевірити якість рідини для заправки сигарети неможливо.

Нова субкультура

Зростання популярності електронних сигарет пов’язане, за словами експертів, з природною цікавістю людини до нового, і зумовило появу новітньої субкультури - вейперів (від англ. - «вдихати та видихати пару»). Її представники не просто пропагують, по суті, модернізований вид куріння. Вони подають його під соусом моди, ба навіть певного аристократизму.

У багатьох країнах щороку відбуваються спеціальні зібрання, до яких учасники ретельно готуються. Адже це чудова нагода поспілкуватися з однодумцями і похизуватися своїм пристроєм, як правило, спеціально придбаним для цього заходу. Більше того, серед вейперів набуває популярності використання виготовлених на замовлення електронних сигарет з унікальним дизайном в одному екземплярі.

До представників нової субкультури належать багато відомих особистостей: акторів, музикантів, художників та письменників. Дехто з них не афішує своїх вподобань, а інші, навпаки, цим вихваляються. Як наслідок, копіюючи поведінку своїх кумирів та піддаючись моді, левову частку вейперів уже становить молодь. На жаль, Україна не є винятком, і в нас теж виникла складна та загрозлива ситуація у молодіжному середовищі.

Тривожно й те, що вейперами стають не лише бажаючі позбутися залежності від куріння. Дедалі частіше це роблять люди, які доти зовсім не курили. Тобто є всі підстави говорити про появу нового виду психологічної залежності.

Протилежний ефект

Останнім часом на Інтернет-форумах зросла кількість відгуків курців про абсолютно протилежний ефект від використання електронних сигарет, які не допомогли позбутися звички, а зумовили збільшення кількості сеансів куріння. Як пояснюють психологи, так відбувається тому, що підсвідомо курець переконаний у безпеці електронних сигарет, а отже, що курити можна.

Насправді, зауважують вони, куріння - це дві залежності: хімічна від вдихання нікотину та психологічна від своєрідної ритуальності цього процесу. Причому перша становить лише 15-20%. Іншими словами, якщо не буде твердого бажання кинути курити, жодні засоби, у тому числі й «пускання пари», не допоможуть.

Ще надто рано робити остаточні висновки щодо безпеки електронних сигарет. Саме тому є сенс ставитися до них обережно, а головне - не приймати поспішних рішень.

Віктор Миронець.

Фото: http://podrobnosti.ua/2127021-praktika-elektronnyh-sigaret-vo-frantsii-mnenie-obschestva.html та http://webvox.co/

Майбутнє вже настало

МАЙБУТНЄ ВЖЕ НАСТАЛО

Ми живемо у дивовижний час, коли трохи не щодня відбуваються наукові відкриття, а приблизно раз на півроку людство робить новий технологічний прорив. І хоч машини часу поки що не придумали, після кількох нещодавніх вдалих експериментів учені зробили впевнений крок на шляху до втілення цієї амбітної мети в життя. Але й без цього будні людини сьогодні роблять легшими та комфортнішими багато речей, про які ще кілька десятиліть тому ніхто навіть і не мріяв. Наші знання набагато ґрунтовніші, ніж були у представників попередніх поколінь, але й вони тьмяніють порівняно з тим, що мусять засвоїти сучасні діти, аби почуватися комфортно у світі, який повсякчас стрімко змінюється.

ЕРА РОБОТІВ

Серед імовірних причин занепаду останнім часом літературного жанру наукової фантастики можна сміливо назвати швидкість прогресу. Адже щоб написати хороший науково-фантастичний роман і більш-менш вдало спрогнозувати майбутнє, сьогодні однієї фантазії, таланту й цікавості буде замало. Для цього потрібно мати не лише гуманітарну, а й технічну освіту чи навіть науковий ступінь, бо те, що здається фантастичним, може стати реальним ще до того, як письменник закінчить свою роботу. Разом із тим це не зупиняє сміливців, котрі беруть на себе відповідальність прогнозувати майбутнє людства.

Насправді передбачень дуже багато, однак довіряти можна лише деяким із них. До перевірених прогнозистів, зокрема, належить технічний директор компанії Google, відомий технологічний футуролог Рей Куцвейл, чимало пророкувань якого вже здійснилось. Будучи одним із передових дослідників досягнень у галузі штучного інтелекту, нещодавно він знову оприлюднив чергову порцію передбачень.

Так, за його словами, вже у 2027 році персональний робот, здатний автономно виконувати складні дії, може стати таким самим звичним явищем, як холодильник чи кавоварка. За 2 роки, у 2029-му, комп’ютер зможе пройти тест Тюрінга, тож станеться те, чого одна половина людства дуже боїться, а друга з нетерпінням і надією очікує - поява повноцінного штучного інтелекту, здатного самостійно розвиватися. Крім того, Куцвейл говорить про масове використання у найближчому десятилітті 3D принтерів у всіх галузях - від будівництва до медицини, здешевлення сонячної енергії, появи доступного ринку гаджетів-імплантантів та початку широкого впровадження нанороботів.

У дещо віддаленій (на кілька десятків років) перспективі футуролог прогнозує настання технологічної сингулярності, тобто перетворення Землі на один гігантський суперкомп’ютер. Звичайно, в це важко повірити, однак якщо враховувати темпи розвитку суспільства, то скептицизму, погодьтеся, значно меншає.

До речі, вагомий внесок у наближення технологічного майбутнього роблять й українські вчені, особливо у галузі нанотехнологій, механічної інженерії, радіоелектроніки та космічних досліджень. Наприклад, в Україні вже є створені вітчизняними механіками роботи з розширеними функціями вербального і невербального спілкування. Особливо діти та дорослі полюбили Медею, від спілкування з якою всі отримують неймовірне задоволення.

ЯБЛУНІ НА МАРСІ

Як правило, технічні новації на практиці виявляються набагато цікавішими від наукової фантастики. Скажімо, вже нікого не дивують Інтернет, смартфони, електромобілі, віртуальна реальність і навіть розмови про колонізацію найближчої до нас планети Марс, а також створення поселень на Місяці. Зокрема глава американської компанії SpaceX, відомий інженер, винахідник та мільярдер Ілон Маск нещодавно заявив про велику ймовірність того, що вже у другій половині 2020-х років людина може ступити на поверхню Червоної планети.

Більше того, за словами Ілона Маска, нам необхідно починати думати про заселення Марса, тож його компанія вже кілька років розробляє космічний корабель багаторазового використання, здатний сідати на поверхню будь-якої планети і брати на борт сотню пасажирів та 450 т вантажу. На думку глави SpaceX, для створення на Марсі самостійної цивілізації необхідно від 40 до 100 років із моменту польоту перших колоністів. Свою концепцію та детально прорахований план польоту він представив на 67 конгресі Міжнародної астронавтичної федерації, активним членом якої, до речі, є також і Україна.

Якщо вірити цим розрахункам, то до колонізації Червоної планети майже все готово. Єдине, що сповільнює процес, - деякі технічні моменти. Звісно, не сприяє цьому і захмарна вартість спорядження експедиції. Однак навіть попри це, політ на Марс - питання кількох найближчих десятиліть.

ВІРТУАЛЬНА РЕАЛЬНІСТЬ

Ідея створення штучного світу, про який останніми роками говорять дедалі частіше, насправді не нова і з’явилась вона ще у 60-х роках минулого століття. У 80-х отримала назву «віртуальної реальності», а у 90-х - стала популярною і почала застосовуватись у багатьох сферах: від космічних польотів та підготовки лікарів до кіноіндустрії та засобів масової інформації. Кілька років тому молодий інженер Палмер Лакі винайшов спеціальні окуляри Оklus Rift VR, тож тепер зануритись у віртуальний світ може кожен.

Однак віртуальна реальність - лише перший етап застосування технологій повного занурення. Нині ж дослідники працюють над створенням так званої змішаної реальності, коли з допомогою спеціальних пристроїв (скажімо, лінз) можна буде додавати шари віртуальної реальності у справжнє навколишнє середовище, наприклад, перебуваючи в громадських місцях чи їдучи у транспорті. Таким чином користувачі не будуть ізольованими і зможуть взаємодіяти з цими елементами так, ніби вони реальні: брати їх, пересувати, змінювати тощо. До речі, деякі компанії уже повідомили про створення прототипів систем для з

анурення у змішану реальність, а отже, це явище має всі шанси за 2-3 роки стати масовим, як свого часу це сталося з мобільними телефонами.

НА ПОРОЗІ ЗМІН

Сьогодні не потрібно бути генієм, аби зрозуміти, що почалась грандіозна перебудова світу. Змінюється все: технології, взаємозв’язки, комунікації, суспільні норми, правила та закони. І якщо багатьом із нас важко з цим змиритись, насамперед морально, то діти, навпаки, сприймають зміни як належне. Саме тому мусимо переглянути свої погляди і допомогти їм пізнавати нове.

На жаль, чимало батьків продовжує опиратись прогресу, бажаючи, аби їхні сини та доньки навчались професіям, котрі приречені зникнути протягом найближчого десятиліття. У свою чергу діти, попри консерватизм представників старших поколінь, намагаються не відставати від часу. І варто зауважити, їм це добре вдається, а своєю ерудованістю вони іноді просто приголомшують.

Наприклад, нещодавно випадково почув розмову доньки другокласниці з подругами про те, що вони ніяк не можуть зрозуміти, чому картину «Чорний квадрат» вважають шедевром, адже нічого особливого в ній не бачать. Здавалося б, нічого дивного у цьому немає, оскільки відсутність у них життєвого досвіду не дає змоги збагнути нюанси психології творця цього полотна. Але показовим тут є насамперед факт обговорення творчості Казимира Малевича восьмирічними дітьми.

Та це, як кажуть, квіточки, бо кілька тижнів тому донька вразила, по поличках розклавши знамениту теорію відносності Альберта Ейнштейна, водночас невимушено, ніби говорить про елементарні речі, пояснивши, що, цитую: «Е - це енергія, m - маса, а с - швидкість світла». І це притому, що хоч донька добре навчається, вона ніколи не була абсолютною відмінницею.

Як бачимо, зміни у світогляді представників підростаючого покоління уже відбуваються, тож нам нарешті час зрозуміти, що майбутнє вже настало і ми живемо у реальності наших дітей, для яких технічний прогрес та віртуальний світ - не фантастика, а буденність. І лише від нас залежить, стануть вони органічною частиною цієї реальності чи будуть непристосованими до неї.

Віктор Миронець.

«ЕтноЗима» у Михайлівському

«ЕтноЗима» у Михайлівському

Відома співачка, телеведуча, заслужена артистка України, волонтер та громадський діяч Анжеліка Рудницька переконана, що Різдво - це велике диво, і навіть заспівана колядка може бути надзвичайним подарунком. Тож зрозуміло, чому саме мистецька агенція «Територія А», яку вона очолює, та Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир виступили співорганізаторами унікальної і найбільшої події початку року - фестивалю «ЕтноЗима» у Михайлівському, який відкриється уже завтра.

Насамперед «ЕтноЗима» - захід із національним колоритом та сучасними можливостями. Фестиваль уже відбувався у наймальовничіших куточках України: на Буковині, Полтавщині, Волині, Київщині та Чернігівщині. А цього разу - у стінах знакового для новітньої історії нашої держави місці, Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі.

В останній день найулюбленіших українцями різдвяних свят тут пройде марафон «Радуйся!» Протягом кількох годин його учасники - дитячі, фольклорні, церковні та професійні колективи - виконуватимуть колядки і щедрівки. Своїм співом порадують також Анжеліка Рудницька, Марина Одольська, Едуард Приступа, Ірина Шинкарук, Анатолій Гнатюк, Тарас Компанійченко та багато інших відомих артистів.

Крім власне музичної частини фестивалю, працюватиме літературна сцена, на якій знані українські письменники розповідатимуть дітям дивовижні історії, читатимуть різдвяні оповідання та вірші. До активної участі у читаннях організатори запрошують всіх наймолодших відвідувачів, а також їхніх батьків.

Звичайно, як і належить культурно-мистецькому заходу, протягом усього дня на території монастиря діятиме різдвяний ярмарок народних майстрів і триватимуть різноманітні майстер-класи.

Фестиваль «ЕтноЗима» у Михайлівському від самого початку обіцяє перетворитися на затишне родинне свято, під час якого можна буде відпочити від нелегкої буденності, добре провівши час із рідними та близькими людьми. А ще допомогти зробити чиєсь життя більш радісним і щасливим, бо Різдво, за словами Анжеліки Рудницької, - це не лише 12 страв. У першу чергу воно має ознаменовуватися добрими справами.

Віктор Миронець.

Найкращий кравець Америки

Найкращий кравець Америки

Уродженця Закарпаття Мартіна Грінфільда по праву вважають легендою чоловічої моди. Він недолюблює сучасну техніку, не має комп’ютера, не користується електронною поштою і веде переговори з клієнтами винятково під час особистих зустрічей. Аби замовити костюм ручної роботи його торгової марки «Martin Greenfield Clothiers», у чергу стають президенти, політики, зірки кіно, відомі співаки та спортсмени.

Майбутній кравець світового рівня народився і виріс у невеличкому мальовничому гірському селі Павлове (нині - Свалявський район Закарпатської області) 9 серпня 1928 року у шанованій родині Грунфельдів. Його батько був інженером-електриком, а дідусь брав активну участь у будівництві місцевої синагоги. Хлопчика назвали Максиміліаном, а Мартіном Грінфільдом він став уже після еміграції до США.

Дитинство Максиміліана закінчилося на другий день Пасхи 1942 року, коли він разом із батьками, двома сестрами, братом, бабусею та дідусем потрапив у гетто в м. Мукачеве, з якого їх згодом відправили до концентраційного табору Освенцім (нім. Аушвіц).

І досі Мартін Грінфільд із жахом згадує, як одразу по прибутті до концтабору, коли особисто Йозеф Менгеле, якого ще називали Доктор Смерть, відправив його направо, що означало - життя, а інших членів родини прирік на неминучу загибель. Тієї страшної миті батько сказав сину останні слова: «Нам треба розділитися. Ти молодий і сильний. Самостійно виживеш. Не забувай нас». Після цього вони вже ніколи не бачилися.

Хлопець не тільки вижив. Саме у цьому страшному місці він навчився шити і вперше відчув силу одягу. Це сталося після того, як юнак знайшов на смітнику розірвану сорочку солдата СС. Оскільки Мартін, працюючи у пральні, контактував з в’язнями-кравцями, він зумів зашити знахідку і потім одягав її під свою робу. Через багато десятиліть в автобіографічній книзі «Мірка людини» визнаний геній швейної справи напише: «Ніхто у таборі не мав сорочки, тож мій вчинок можна сміливо назвати божевіллям, однак я все одно це зробив. Тоді й зрозумів: одяг не тільки робить людину привабливішою і захищає від холоду, а й також може врятувати життя. Завдяки цій сорочці я вижив. Наглядачі думали, що раз її маю, значить - важливий в’язень, тому до мене ставилися більш поблажливо, ніж до інших».

Після закінчення війни юнак ще два роки блукав по Європі в надії, що, можливо, бодай хтось із членів його родини теж вижив. Але дива не сталося, зрештою у 1947 році Максиміліан сів на корабель, що прямував до Сполучених Штатів Америки. Зупинився спершу в далеких заможних родичів у Балтиморі, а потім перебрався до Нью-Йорка, де жила його тітка. Він став називати себе Мартіном Грінфільдом, оскільки американцям було легше сприймати на слух і вимовляти нові ім’я та прізвище, і з допомогою приятеля емігранта знайшов роботу на швейній фабриці GGG Clothing, навіть не підозрюючи, що через три десятиліття стане її власником.

Спочатку Грінфільд був, як кажуть, «хлопчиком на побігеньках» у досвідчених майстрів, однак завдяки таланту і постійному самовдосконаленню швидко став найкращим кравцем підприємства. Тож коли на фабрику звернувся кандидат у президенти Дуайт Ейзенхауер, шити костюм поважному клієнтові довірили саме йому. З роботою молодий майстер упорався більш ніж на «відмінно» і продовжував одягати Ейзенхауера, коли той став господарем Овального кабінету.

Про це мало хто знає, однак стосунки Мартіна Грінфільда та президента США були такими довірливими, що, кожного разу, коли він шив для нього новий костюм, залишав у кишенях записки з порадами щодо зовнішньої політики. За чутками, під час першої зустрічі кравця із Біллом Клінтоном, котрий став наступним після президента Джеральда Форда його замовником у Білому домі, новообраний глава держави сказав: «Не потрібно залишати записки у кишенях. Якщо матимете пораду, ось вам номер мого факсу».

До числа постійних клієнтів найвідомішого на американському континенті кравця належать президент США Барак Обама та новообраний Дональд Трамп, а також такі знаменитості, як зірка баскетболу Шакіл О’Ніл, актори Леонардо Ді Капріо, Аль Пачіно, Джиммі Феллон і Джоні Депп. Крім того, компанія «Martin Greenfield Clothiers» шиє костюми для телевізійних шоу, серіалів та голлівудських фільмів. Зокрема майстер доклав руку до екранізації роману Френсіса Скотта Фіцджерельда «Великий Гетсбі», удостоєної найвищої кінопремії «Оскар» за найкращі костюми.

Попри те, що управління компанією з річним обігом у кілька мільйонів доларів Мартін Грінфільд уже давно передав синам, та свій поважний 88-річний вік, він і досі щотижня працює 6 повних робочих днів на власній швейній фабриці, розташованій у найбільшому емігрантському районі Нью-Йорка - Брукліні.

Віктор Миронець.

Фото: http://edition.cnn.com та

http://martingreenfieldbook.com

Формула успіху фінських школярів

Формула успіху фінських школярів

Багато років Фінляндія займає провідні позиції у рейтингу країн із найуспішнішою системою освіти. Зокрема згідно з дослідженнями, які проводить авторитетна міжнародна організація з оцінки якості навчання PISA, фінські школярі стабільно мають найвищий у світі рівень знань. А ще вони, виявляється, найбільше читають. І це при тому, що присвячують навчанню значно менше часу, ніж їхні однолітки з інших країн. Світове педагогічне товариство тривалий час намагається розгадати формулу неймовірного успіху організації навчального процесу по-фінськи. Та, як запевняють тамтешні педагоги, насправді ніякої таємниці немає і все дуже просто.

Підхід - індивідуальний

Насамперед варто звернути увагу на те, що в країні відсутні поняття «елітні» та «слабкі» навчальні заклади. Незалежно від того, скільки учнів навчається у школі - 900 чи 10, вони однаково забезпечені сучасним обладнанням і фахівцями. До речі, професія вчителя (як і лікаря) у Фінляндії дуже престижна, найбільш шанована і добре оплачувана, що не дивно, оскільки шанс навчати учнів можуть отримати лише 10% найкращих випускників вишів. Більше того, щотижня кожний вчитель обов’язково повинен проходити двогодинне підвищення кваліфікації. А щоб стимулювати педагогів завжди тримати себе у професійному тонусі, контракти з ними укладають лише на один навчальний рік із можливістю продовження (або ні) подальшої співпраці.

Так само у фінських школах немає поділу на поганих і хороших учнів, і порівнювати їх суворо заборонено. Всі діти, незважаючи на здібності, навчаються в одній групі. Окремі класи можуть створювати, лише коли в школі навчається багато особливо здібних до якоїсь конкретної дисципліни учнів.

Загалом поглиблене вивчення одних предметів за рахунок меншого опрацювання інших не практикують, адже фіни не вважають, скажімо, фізику важливішою за мистецтво. Для кожного учня складають особистий план навчання та розвитку, який полягає у складності класних і домашніх завдань, змісті підручників та кількості навчального матеріалу. Іншими словами, комусь викладають предмет поглиблено, а декому вистачає й поверхневого ознайомлення з темою. При цьому під час оцінювання рівня засвоєння матеріалу теж застосовують індивідуальний підхід.

До особливостей фінської системи шкільної освіти належить також принцип не нав’язування знань. Звичайно, вчителі спочатку всіляко намагаються зацікавити навчанням, однак якщо їхні спроби марні, учня не принижують, переводячи у ранг безнадійних «двієчників». Навпаки, починають готувати до здобуття у майбутньому корисної професії, що не потребує ґрунтовних знань. Адже крім науковців та інженерів, мусять бути також сантехніки і водії автобусів.

Навчають потрібному

Звідси випливає ще одне правило: навчати дітей лише тому, що може знадобитися в житті. Фінські педагоги навіть придумали девіз: «Або ми готуємо учнів до життя, або - до екзаменів. Ми обираємо перше». Тож перевірку знань у такий спосіб не практикують. Єдиний стандартний і обов’язковий іспит школярі складають у 16 років, коли закінчують середню школу. Причому результати цього випробування абсолютно ні на що не впливають. А от чи проводити контрольні роботи та проміжні тести в процесі навчання кожен учитель вирішує сам. Про оцінки та домашні завдання теж ніхто не турбується, бо їх протягом перших шести років навчання просто немає.

Головне завдання школи у Фінляндії вбачають у вчасному і правильному виявленні здібностей дитини до певного виду діяльності. Цим, до речі, займаються спеціальні фахівці, яких називають «учителями майбутнього». Після проведення численних тестів та бесід вони дають рекомендації, де школяреві краще навчатися: у коледжі чи університеті. Варто зауважити, що дипломи цих навчальних закладів роботодавці однаково високо цінують, тож до вищої освіти фіни ставляться набагато простіше, ніж ми.

А як у нас?

Проводити паралель між системою освіти в Україні та Фінляндії - це як порівнювати небо й землю. Розуміючи, що насправді важливі не зазубрені формули, а вміння знаходити і залучати для вирішення поточних проблем необхідні ресурси, фіни вчать своїх дітей мислити, вміти самостійно шукати необхідну інформацію у різних джерелах.

А що робимо зі своїми дітьми ми?! Змалечку обмежуємо їх численними правилами та нормами поведінки, багато з яких уже давно втратили актуальність, вимагаємо бездумно копіювати інформацію, переказувати відповідні розділи підручника і виконувати типові завдання. Та найприкріше, що вимоги стосовно знань для всіх учнів однакові. Якщо ж хтось не може опанувати складну програму, школа починає ламати дитину, намагаючись зрівняти її з іншими.

Не менш загрозливий для психіки наших синів та доньок також культ оцінок, який останніми роками набув ознак справжньої епідемії. Причому низьких балів бояться не лише відмінники, адже щойно дитина переступить поріг першого класу, їй на кожному кроці постійно твердять: будеш погано вчитися - станеш невдахою. Як наслідок, коли напередодні чергової контрольної роботи, не вдається щось запам’ятати, у багатьох школярів розпочинається справжня істерика, подолати яку інколи буває дуже важко.

До речі, дедалі більше педагогів указують на поширення у вітчизняних школах загрозливої тенденції, коли навіть добре знаючи відповідь, учень не може її озвучити, оскільки страх помилитися й отримати погану оцінку викликає ступор. Тож чи варті, визнаймо чесно, не завжди потрібні, часто навіть зайві істини того, щоб жертвувати задля них фізичним та моральним здоров’ям наших дітей? Питання, як кажуть, риторичне.

Справа не одного дня

Кардинальна реформа далекої від реального життя вітчизняної системи шкільної освіти назріла давно, однак до реальних дій справа дійшла лише минулого року, коли Міністерство освіти та науки України нарешті ініціювало початок упровадження змін. І хоч новину про це суспільство сприйняло неоднозначно, більшість батьків полегшено зітхнули, сподіваючись, що нарешті життя їхніх дітей-школярів стане легшим.

Понад рік у пресі, соціальних мережах, на телебаченні, радіо та багатьох спеціалізованих сайтах відбувалося широке громадське обговорення: що, як і коли потрібно докорінно змінювати в українських загальноосвітніх закладах. Головним чином звучали нарікання на надто перевантажену навчальну програму, недостатнє оснащення шкіл, засилля бюрократії, низький рівень оплати праці вчителів. Багато прогресивних спеціалістів-освітян, науковців, публічних осіб, батьків і самі школярі не просто висловили свою думку з цього приводу, а окреслили ефективні шляхи вирішення проблем. Здавалося, якщо виник такий значний суспільний резонанс, то позитивні зрушення точно будуть. Та, на жаль, так не сталося. Адже ті позитивні зміни, які уже стають нормою, нівелюють багатьма непродуманими вчинками.

Зокрема нещодавно доньці-другокласниці видали хитромудрий збірник тестів, на титульній сторінці якого великими літерами написано: «За новою програмою». Погортавши книжечку, я був прикро вражений. Навіщо зайвий раз випробовувати дитячу психіку на міцність, адже багато завдань - некоректні? Та найбільше здивувало, що в жодному доньчиному підручнику не знайшов необхідного матеріалу, тобто звідки діти мали отримувати знання - невідомо. А якщо до цього додамо мінімум 5-6 уроків щодня, численні контрольні роботи, зрізи, тести, домашні завдання та брак вільного часу, зрозуміємо, чому вже в молодшій школі у більшості учнів з’являється нехіть до навчання.

Будь-яка реформа, особливо глобальна, - справа не одного дня. Тож хочеться вірити, що помилки - винятки, а не закономірність. Разом із тим дедалі очевиднішою стає необхідність поспішати, щоб на момент завершення перебудови вітчизняних шкіл не з’ясувалося, що навіть після цього ми відстаємо від загальносвітового освітнього процесу.

Звісно, рубати з плеча не потрібно, але й на розкачування часу немає. Адже ті ж фіни оголосили про намір до 2020 року повністю перебудувати свою, як вони вважають, уже застарілу систему навчання, оскільки у XXI ст. потреби людей кардинально змінилися, а отже, освітня галузь неодмінно має реагувати на це.

Віктор Миронець.